Верховна Рада готується ратифікувати угоду про розробку українських надр зі США. Документ уже встигли охрестити “проривом століття”: мовляв, і інвестиційний дощ проллється, і зброя надходитиме в рамках “внесків” до нового фонду.
Але поза межами урочистих брифінгів лишається незручне запитання: чому взагалі виникла потреба підписувати угоду, що фактично передає Сполученим Штатам ексклюзивний доступ майже до всіх стратегічних ресурсів країни?
Відповідь проста й неприємна. Зі самого початку переговорів Дональд Трамп висунув Києву два ультиматуми: погодитися на режим припинення вогню та відкрити надра для американського бізнесу.
Перше рішення Банкова прийняла силоміць, виправдовуючись безальтернативністю перемир’я. Друге – сподівалася обіграти, запропонувавши “повітря”: потенційні поклади рідкоземів, вартість і обсяги яких ще треба довести. Та замість м’якої обіцянки українська сторона отримала жорсткий контракт із двома закритими протоколами, зміст яких так ретельно ховають від суспільства, що сама ця таємничість виглядає вироком твердженням про “вигоду для всіх”.
Навіть оприлюднена частина угоди свідчить: американські компанії отримують пріоритетне право на розвідку і видобуток урану, літію, титану, міді, графіту й низки інших ключових корисних копалин. Інвестувати у спільний фонд вони “зможуть”, а держава Україна “зобов’язується” відраховувати туди половину вартості всіх нових ліцензій. Тобто Вашингтон фактично купує ресурсну монополію за майбутні прибутки, а Київ одразу віддає реальні гроші. Жодної конкуренції між іноземними інвесторами, жодного аукціону на кращі умови – лише шлях один: пряма дорога до офісів на Капітолійському пагорбі.
При цьому в тексті угоди немає ані слова про гарантії безпеки. Аргумент “росіяни не ризикнуть зачепити американські активи” звучить гарно, але не витримує зіткнення з реальністю: Вашингтон шість років ретельно уникав прямого зіткнення з Москвою, щоб не провокувати ядерну ескалацію, і навряд чи змінить стратегію заради кількох кар’єрів. Зате у відкритих коментарях американських чиновників усе частіше лунає теза, що завдяки угоді “США зможуть повернути частину вже наданої допомоги”. Отже, безвідсоткове постачання зброї може непомітно перетворитися на комерційну схему, де вартість “ленд-лізу” покриватиметься нашими ж надрами.
Прибічники документу заспокоюють: мовляв, поточна версія куди краща за первісний «дракульський» варіант, отже це перемога дипломатії. Такий само тріумф, як коли жертва рекету радіє, що віддала лише машину, бо від неї вимагали квартиру. Уряд опинився перед дилемою: погодитися – або втратити всю американську допомогу. У результаті Банкова сподівається обміняти підпис під контрактом на особисті гарантії Зеленському лишитися в кріслі та, можливо, вибити жорсткішу лінію Вашингтона щодо Росії. Але ці плани збудуться лише за двох умов: якщо Трамп не домовиться з Кремлем про “велику угоду” та якщо Білий дім узагалі зважиться продовжити масштабні постачання зброї.
На практиці ж угода навряд чи стане вирішальною картою у російсько‑американських переговорах. Якщо сторони знайдуть компроміс, то вогонь згасне і без сировинних бонусів; якщо ні – жодна монополія на літій не стане приводом для США кидатися у новий виток конфронтації. Питання жорстких санкцій проти РФ теж зависло: їх обговорюють, але рішення немає, а ризик зірвати переговори й підштовхнути Москву ще ближче до Пекіна нікуди не зник.
Отже, ресурсна угода не виглядає ані “манною небесною”, ані катастрофою. Це вимушена плата Києва за політичну підтримку Вашингтона, причому плату беруть авансом, ще й у найчутливішій сфері – стратегічному суверенітеті. Чи варті родовища рідкоземів того, аби за них розраховувались без конкурсу, у прикутих до секретних протоколів умовах, побачимо лише за кілька років. Та вже сьогодні зрозуміло: в цій грі Україна опинилася не гравцем, а ресурсом. І від нас залежить, чи залишимося ми ресурсом і завтра.
