Коли на початку квітня 2026 року президент України Володимир Зеленський прибув до Дамаска, це стало подією, яку важко переоцінити. Вперше в історії лідер країни, що перебуває в стані повномасштабної війни, відвідав арабську столицю, яка ще півтора року тому вважалася союзником Москви. Але найважливіше в цьому візиті – не сам факт, а логіка, яка за ним стоїть. Зеленський приїхав до Сирії не з порожніми руками і не в ролі прохача. Він прибув туди після багатоетапного регіонального турне, яке тривало з кінця березня та охопило Саудівську Аравію, Об’єднані Арабські Емірати, Катар та Йорданію. І, що найпоказовіше, візит до Дамаска став логічним завершенням дуги, яка почалася в Анкарі. Саме там, у турецькій столиці, Зеленський провів переговори з Реджепом Таїпом Ердоганом, а вже за добу опинився в Сирії. Така послідовність – спочатку Анкара, потім Дамаск – є надзвичайно промовистою. Адже Туреччина сьогодні є головним зовнішнім патроном нової сирійської влади, яку очолює Ахмед аш-Шараа. І візит Зеленського відбувся саме з турецького благословення, що радикально підвищило статус цієї зустрічі в очах дамаського керівництва та додало їй ваги.
Саме тут, на перетині інтересів трьох країн, прямо на наших очах починає формуватися новий геополітичний трикутник – Київ – Анкара – Дамаск. Його контури окреслюються в режимі реального часу, і він має щонайменше три ключові виміри, кожен із яких змінює звичну картину світу.
Перший вимір – безпековий. Нова сирійська влада опинилася в надзвичайно складному становищі. З одного боку, аш-Шараа публічно заявив, що робить усе можливе, щоб утримати Сирію осторонь від нинішнього конфлікту між США, Ізраїлем та Іраном. Він аналізує ситуацію максимально обережно, не бажаючи втягувати зруйновану війною країну в нове протистояння. Але з іншого боку, Дамаску потрібен надійний партнер у сфері безпеки – той, хто не тягне країну ні в один із блоків, хто не має зобов’язань перед НАТО чи Ізраїлем, але водночас має реальний досвід протидії російській та іранській експансії. І тут Україна виявляється унікальним партнером. Вона не несе політичного багажу Альянсу, її не пов’язують зобов’язання перед Тель-Авівом, але вона має колосальний практичний досвід боротьби з тими самими силами, які роками впливали на Сирію – з російськими військовими та іранськими проксі. Для Дамаска, який хоче позбутися російської військової присутності в портах і водночас не потрапити в залежність від інших гравців, Україна стає ідеальним компромісним варіантом. Вона сильна своїм досвідом, але не обтяжена імперськими амбіціями.
Другий вимір – енергетичний. Під час переговорів в Анкарі Зеленський і Ердоган домовилися про зустріч керівників “Нафтогазу” та міністерства енергетики Туреччини. А вже наступного дня українська делегація вирушила до Дамаска. Це не випадковий збіг. Глобальна газова геополітика сьогодні активно переписується, і один із ключових її сюжетів – потенційний маршрут поставок катарського газу через Сирію до Туреччини, а звідти – до Європи. Якщо цей маршрут буде реалізовано, він стане альтернативою російському газу і кардинально змінить енергетичну карту континенту. Україна, яка зацікавлена в послабленні російського впливу на європейському газовому ринку та диверсифікації власних джерел енергії, природним чином вписується в цю конфігурацію. Її роль – не лише споживача, а й партнера, який може запропонувати свою інфраструктуру, логістичні рішення та, знову ж таки, досвід протидії російським енергетичним проєктам. Енергетичний трикутник Київ – Анкара – Дамаск поки що лише окреслюється, але його потенціал величезний.
Третій вимір – дипломатичний і стратегічний, спрямований проти Росії. На тлі того, що тристоронні переговори України, США та Росії опинилися на паузі через загострення на Близькому Сході, Київ не став чекати. Замість того, щоб пасивно спостерігати, як його долю вирішують великі держави, Зеленський почав формувати альтернативну архітектуру впливу. Він збирає навколо себе регіональних партнерів, які можуть тиснути на Москву не військовою силою, а економічними та дипломатичними методами. Виштовхування Росії з сирійських портів – не самоціль, а частина ширшої логіки: позбавити Кремль можливості використовувати Сирію як плацдарм для проєкції сили на Близький Схід і як важіль тиску на регіональних гравців. І тут Україна діє не як прохач, а як рівноправний партнер, який пропонує власну суб’єктність. Зеленський не просто просить про допомогу – він пропонує співпрацю, яка вигідна всім сторонам. Сирія отримує союзника, який допомагає їй позбутися російського домінування, Туреччина – посилення свого впливу в регіоні, а Україна – нові дипломатичні та економічні можливості та, що не менш важливо, зміцнення свого іміджу як глобального гравця.
Звісно, не можна ігнорувати той факт, що цей трикутник має і свої вразливості. Сирія залишається вкрай нестабільною країною, яка тільки починає виходити з багаторічної громадянської війни. Її економіка лежить у руїнах, а нова влада ще не зміцнилася. Туреччина, хоч і є потужним регіональним гравцем, має власні інтереси, які не завжди збігаються з українськими. І, нарешті, Росія навряд чи спостерігатиме за цим процесом склавши руки. Вона має значні ресурси впливу на Сирію, і її витіснення буде болючим і довготривалим процесом. Але сам факт, що Україна почала цю гру, є надзвичайно важливим. Вона перестала бути об’єктом геополітичних маніпуляцій і почала сама творити реальність, в якій хоче жити.
Отже, візит Зеленського до Сирії – це не просто черговий дипломатичний жест. Це розрив геополітичного шаблону, який десятиліттями визначав розклад сил на Близькому Сході та в Чорноморському регіоні. Це свідчення того, що Україна, попри війну, зберігає стратегічне мислення і здатність вибудовувати довгострокові альянси. Трикутник Київ – Анкара – Дамаск ще тільки формується, але він уже змінює оптику сприйняття України на міжнародній арені. І це, мабуть, найважливіший підсумок цього турне. Україна більше не просто захищається – вона наступає дипломатично, створюючи нові центри сили та нові можливості для себе і своїх партнерів. І те, що цей наступ відбувається не на полі бою, а в залах переговорів і на картах геополітичних інтересів, робить його не менш, а, можливо, й більш значущим.
