Російський телеграф жахів знову крутить заїжджену платівку: ось-ось з конвеєра з’їдуть “сотні” армат і “десятки” нових ракетоносіїв, які “покарають” Україну за впертість. В український інформаційний простір ці фантазії потрапляють у вигляді гучних заголовків про “удар відплати”, що має повторити березневий дроновий шквал.
Насправді за бравурними обіцянками кремлівських спікерів ховається стара проблема Росії: розрив між рекламними макетами й реальними серійними виробами. Танки Т-14 “Армата” існують десятками, а не сотнями, і роками не виходять із режиму дослідної експлуатації. Ракета “Орешник” - це кілька дослідних зразків, причому жоден із них ще не продемонстрував заявленої точності чи дальності.
На Москві прекрасно розуміють, що хвиля страху часто ефективніша за хвилю ракет. Нагнітаючи очікування “нової зброї”, російська пропаганда безкоштовно отримує тираж у західних та частині українських медіа. Таким чином у суспільстві зароджується сумнів: а чи зможемо ми витримати? Насправді відповідь давно дала практика. Чотири роки поспіль Україна відбиває масовані пуски “Калібрів” і “Кинджалів”, збиває більшість Shahed-136, адаптує енергетику до зими без світла і продовжує будувати укриття там, де ще вчора була воронка від Х-22.
Удар по “центрах ухвалення рішень” росіяни намагаються змоделювати з лютого 2022-го. Вибухи в урядовому кварталі Києва чи в будівлі ОП так і не відбулися, хоча калібр і вагова віддача “Іскандерів” це теоретично дозволяли. Адміністративні функції досі виконуються, навіть коли нарадою доводиться керувати з бомбосховища. Логіка “обезголовлення” не спрацювала, і навряд чи раптом запрацює після чергової “останньої” ракети.
Чекати від Кремля застосування тактичної ядерної зброї теж не варто. По-перше, там досі упевнені, що зможуть виснажити Україну конвенційним арсеналом, не перетнувши останню червону лінію. По-друге, будь-який ядерний удар автоматично перетворить Росію на глобального вигнанця і позбавить залишків підтримки навіть найближчих партнерів. Кремль не раз наголошував, що вбачає сенс “спецоперації” саме у звичайних засобах ведення війни.
Отже, головне завдання українського інформаційного простору - не підхоплювати панічні вкиди, а фокусуватися на реальному стані речей: повітряна оборона постійно нарощує ефективність, коаліція партнерів забезпечує боєприпаси і ППО, економіка працює, навіть під обстрілами. Фотографії макетів “Посейдона” чи чергова “аналогівнет” презентація не повинні формувати порядок денний. Ми вже довели, що здатні воювати проти живої техніки, а не рекламних рендерів, - і перемагати там, де ворог спирається лише на страх як на останній аргумент.
