ЗСУ Архіви - Сторінка 22 з 45

Україна запропонувала Євросоюзу почати фінансування ЗСУ з 2026 року

Posted on 23 Травня, 2025 by Іван Засядько

В Україні запропонували Євросоюзу бути партнером у питанні фінансування Збройних сил України та сприяти подальшій інтеграції українських військ до загальноєвропейської оборонної системи.

Про це стало відомо із допису міністра фінансів України Сергія Марченка.

Під час зустрічі представників фінансового сектору країн “Великої сімки”, яка відбулася в Канаді, обговорювали питання про те, як задовольнити фінансові потреби України у 2026 році.

Марченко підкреслив, що триває дискусія про те, як інтегрувати військові можливості України в європейську систему безпеки.

Очільник мінфіну впевнений, що це рішення принесе Україні низку стратегічних переваг, включно із забезпеченням фінансової стійкості у 2026 році та в довгостроковій перспективі. А для Європейського Союзу це стане гарантією від потенційної агресії з боку Росії, оскільки українські збройні сили мають усі необхідні для цього компетенції.

Він пояснив, що витрати на забезпечення безпеки України в контексті Європи становитимуть лише малу частину від загального обсягу ВВП Європейського Союзу. Витрати цих коштів можуть розподілятися серед задіяних країн і вважатися складовою їхніх витрат на оборону у відповідності до виконання зобов’язань перед НАТО.

Міністр фінансів зазначив, що європейські держави вже шукають шляхи зміцнення своєї обороноздатності, зокрема шляхом збільшення чисельності військових. Однак для створення такого потенціалу потрібні час і значні ресурси. Тому інтеграція українських збройних сил – це дієве рішення, яке принесе економічні переваги країнам-союзникам.

“Підтримка України – це інвестиція в стабільність Європи. А посилення обороноздатності – не політичний вибір, а нагальна потреба. Діяти треба вже сьогодні, щоб бути сильними в майбутньому”, – підкреслив Марченко.

Угода з США без гарантій безпеки: чи не повторила Україна помилку Будапештського меморандуму?

Posted on 22 Травня, 2025 by Микола Донченко

Заява американського сенатора Марко Рубіо про те, що Сполучені Штати не надавали Україні жодних гарантій військової безпеки у межах угоди про видобуток корисних копалин, викликає в Україні серйозне занепокоєння. Фактично, офіційний Вашингтон публічно підтвердив: нова економічна домовленість хоч і поглиблює партнерство, але не є оборонним союзом і не зобов’язує США захищати нашу державу від агресії .

Рубіо прямо зазначив, що цю угоду “не варто розглядати як гарантію безпеки”, хоч вона й дає Сполученим Штатам певну “зацікавленість” у безпеці України . Іншими словами: США матимуть економічний інтерес у нашій країні та можуть бути схильні її захищати, якщо цей інтерес опиниться під загрозою, але жодних чітких зобов’язань чи автоматичного захисту нам не обіцяно.

Така позиція нашого головного союзника змушує задуматися про геополітичну вразливість України. Не маючи сильних безпекових гарантій від США, Україна фактично залишається сам на сам проти потенційної нової агресії, як це вже було раніше. Варто згадати, що ми вже мали гіркий досвід “гарантій” без реальних зобов’язань – Будапештський меморандум 1994 року, який не зупинив російську навалу. Нинішня ситуація виглядає подібно: Захід готовий інвестувати в наші ресурси та підтримувати нас фінансово, але у критичний момент може не виявитися готовим стати на прямий захист України військовою силою. Рубіо наголосив, що Україна потребує достатніх власних засобів для стримування майбутніх атак , і США радше допоможуть нам стати сильнішими економічно, ніж дадуть прямий парасольковий захист. Відсутність чітких безпекових гарантій може бути розцінена Москвою як слабке місце: якщо Кремль побачить, що навіть після укладення стратегічних угод Київ не отримав від Вашингтона офіційних “червоних ліній”, це здатне підбурити Росію до нового авантюрного кроку.

Сценарій, за якого США отримують економічну вигоду від українських ресурсів, але в разі повторного нападу РФ не захищають Київ, є одним із найгірших, що можна уявити. За умовами угоди про корисні копалини, Україна зберігає контроль над своїми надрами, проте надає американській стороні доступ до видобутку стратегічно важливих ресурсів – від літію до газу та нафти. У рамках партнерства створюється спільний інвестиційний фонд 50/50, куди будуть надходити значні кошти від майбутньої розробки наших родовищ . Ці гроші мають спрямовуватися на розвиток, відбудову та навіть на безпеку України, і управлятимуть фондом обидва уряди. Здавалося б, це win-win: США частково “відбивають” вкладені в допомогу Україні мільярди, отримуючи прибутки від наших ресурсів , а Україна – довгоочікувані інвестиції в економіку і оборону. У Вашингтоні угоду називають взаємовигідною і такою, що сприятиме довгостроковому процвітанню України. Проте цинічний погляд на ситуацію підказує інше: американські інвестиції можуть виявитися своєрідною платою за ризик, який США беруть на себе, працюючи в Україні, без наміру воювати за неї. І якщо Росія все ж наважиться на новий кидок – чи не вирішать у Білому домі просто евакуювати свої компанії та громадян, замість того щоб воювати за Київ?

Вже сьогодні колишній президент Дональд Трамп фактично говорить, що оборона України – це справа Європи, а НАТО для нас, “you can forget about” . За таких умов немає жодної певності, що навіть наявність великих американських грошей в українській економіці автоматично означатиме американські життя, віддані на українському полі бою, якщо на те прийде час.

Звідси випливає болюче питання: чи не припустилася Україна стратегічної помилки, підписавши цю угоду без чітких безпекових зобов’язань з боку США? Відомо, що українська сторона на переговорах прагнула закріпити хоча б якусь форму довготривалої підтримки суверенітету і безпеки України. Президент Зеленський, за даними західних ЗМІ, навіть відмовлявся підписати попередній варіант угоди, який надавав США односторонній контроль над фондом і міг поставити Україну у фінансову залежність на покоління вперед. Лише після напружених перемовин було досягнуто компромісу: паритетний фонд та збереження контролю над надрами замість 100% переваги США. Однак у питаннях безпеки поступок від Вашингтона майже не вдалося добитися. Адміністрація Дональда Трампа чітко дала зрозуміти, що угода про корисні копалини не має бути частиною жодних безпекових гарантій , і наполягла на розмежуванні: бізнес окремо, оборона окремо. Україна, опинившись у скрутному становищі через затяжну війну та потребу відбудови, погодилася на ці умови – ймовірно, в надії, що посилення економічних зв’язків із США де-факто збільшить нашу безпеку. Логіка зрозуміла: коли американські компанії та гроші “вбудовані” в українську економіку, Вашингтон матиме більше стимулів захищати нас від нової агресії. Та чи не надто ризиковано зроблено ставку на цю негласну залежність?

Наслідки цього кроку для подальшої долі країни наразі оцінити важко, але деякі тривожні сценарії майбутнього вже вимальовуються. Перш за все, Україна залишається поза формальними системами колективної безпеки. Якщо війна з Росією спалахне з новою силою через рік чи п’ять, у нас все ще не буде залізобетонного договору про взаємну оборону з США. Ми, як і раніше, залежатимемо від доброї волі союзників, постачання зброї та санкцій проти агресора – і від власної здатності оборонятися. Підписана угода цього факту не змінює. По-друге, роблячи акцент на економічній співпраці, ми можемо відволікати увагу від ключової мети – повноправного вступу до НАТО або укладення окремого безпекового пакту. І Вашингтон, і Брюссель тепер можуть апелювати: мовляв, ми вже допомагаємо вам інвестиціями, тож “тримайтеся”, а щодо гарантій – почекайте. Така невизначеність може негативно вплинути і на внутрішню ситуацію: частина суспільства відчує розчарування й острах, що нас фактично залишили сам-на-сам, щойно Захід отримав бажане економічне партнерство. Це небезпечний ґрунт для зневіри та популізму. Нарешті, якщо – борони Боже – станеться повторний напад РФ і західні друзі не прийдуть на допомогу достатньою мірою, удар по майбутньому України буде колосальним. Ми ризикуємо втратити не лише інфраструктуру чи ресурси, а й довіру до наших ключових союзників і основу нинішнього міжнародного порядку, який будували після 2022 року.

Чесний і гіркий висновок з цієї ситуації такий: угода з США про видобуток корисних копалин – безперечно, важлива економічна віхa, але не панацея від воєнних загроз. Вона оголила той факт, що навіть найближчі партнери діють передусім у власних інтересах. Америка допоможе нам зброєю і грошима, проте воювати за нас не обіцяє. Для України це сигнал переглянути власну стратегію безпеки: покладатися треба насамперед на себе, водночас наполегливо домагатися реальних гарантій. Підписуючи будь-які угоди, ми маємо чітко усвідомлювати їх межі. Економічний союз – це ще не військово-політичний союз. І поки український прапор не захищатиме стаття 5 статуту НАТО чи двосторонній оборонний договір зі США, доти кожна домовленість, подібна до нинішньої, залишатиме гіркий присмак недомовленості. Україна не має права на стратегічні помилки – надто високою є ставка. Тому зараз, коли ресурси вже віддано в спільний проєкт, наш обов’язок – вимагати від партнерів більшого: чітких гарантій і твердої позиції, що в разі нової агресії ми не залишимося наодинці. Лише тоді економічна вигода для США дійсно перетвориться на гарантовану безпеку для України, а не на чергову угоду з ризикованими умовами для нашої держави.

Полігони під ударом: чому повторюються трагедії і що з цим робити

Posted on 21 Травня, 2025 by Микола Донченко

Україна знову оплакує своїх військових після чергового ракетного удару по полігону. Цього разу трагедія сталася на Сумщині: російська ракета вдарила по стрільбищу військової частини під Шосткою, коли там проходили навчання.

Внаслідок удару загинули щонайменше шість військовослужбовців, понад десять отримали поранення. Командира цієї частини вже відсторонено, а за фактом інциденту розпочато службове розслідування . Нацгвардія запевняє, що ще раніше були розроблені чіткі протоколи безпеки – як діяти при загрозі авіаудару, аби уникнути скупчення людей під час навчань. Однак якщо такі протоколи й існували, то чому знову маємо загиблих та поранених?

Це болісне питання лунає по всій країні, адже випадок на Сумщині не перший і, на жаль, не одиничний. Практика проводити навчання великими групами бійців неподалік фронту або кордону з Росією вже не раз оберталася трагедіями. Суспільство вимагає пояснень і рішучих змін, щоб подібне не повторювалося.

Повторювані ракетні удари: криваві уроки війни

Історія повномасштабної війни знає кілька резонансних ударів по наших полігонах та місцях дислокації військових під час навчань. Кожен з них приніс важкі втрати – і засвідчив небезпечність прорахунків у організації навчального процесу поблизу зони бойових дій. Ось лише декілька таких випадків:

Чернігівщина, травень 2022. Ракетний удар по містечку Десна, де розташований 169-й навчальний центр ЗСУ, став одним із найтрагічніших епізодів. Рано-вранці росіяни запустили чотири ракети, дві з яких поцілили у казарми, де перебували військові. Внаслідок цього удару загинуло щонайменше 87 осіб. Основний удар припав саме по скупченню людей – багато загиблих просто не вдалось ідентифікувати під завалами. Ця трагедія відразу показала, наскільки згубним може бути велике скупчення особового складу в зоні досяжності ворожих ракет.

Дніпропетровщина, березень 2023. Під час розгортання навчального табору 168-го батальйону резерву (наметове містечко поблизу села Черкаське, приблизно за 100 км від фронту) росіяни завдали удару балістичною ракетою “Іскандер”. Удар прийшовся по скупченню військових у полі, де стояли навчальні намети. За непідтвердженими офіційно даними, було знищено щонайменше п’ять наметів; число поранених сягнуло близько 150, а кількість загиблих – понад 30 бійців.

Військовий оглядач Юрій Бутусов повідомив, що могло загинути до 39 військових, близько 90 отримали поранення. Масштаб втрат шокував суспільство. Командування Сухопутних військ визнало трагедію і відсторонило від служби керівника центру підготовки та командира військової частини, причетних до проведення навчань. Цей випадок знову порушив питання: чи були враховані уроки попередніх трагедій, і чому настільки “помітна ціль” – велике наметове містечко – опинилася без належного прикриття за умов війни.

Запорізький напрямок, листопад 2023. У селі неподалік від лінії фронту на Запоріжжі 3 листопада бійців однієї з бригад зібрали на урочисте шикування – за даними ЗМІ, планували нагородити військовослужбовців відзнаками. Росіяни не згаяли нагоди: удар ракети накрив місце шикування. Для 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади це обернулося трагедією – загинули 19 військовослужбовців і ще двоє цивільних . Командира бригади Дмитра Лисюка згодом відсторонили від посади.

Цей інцидент особливо обурив військову спільноту: очевидно, що збирати сотні людей “під боком у ворога” – вкрай небезпечно, а тим більше для церемоній. На жаль, попри всі попередження, “подібне стається вже не вперше й не вдруге”, як зауважив народний депутат Олексій Гончаренко, коментуючи тоді ситуацію.

Сумщина, травень 2025. Останній на цей момент випадок – удар по полігону на півночі Сумської області, за лічені кілометри від російського кордону. За офіційними даними, загинули 6 наших воїнів, понад 10 були поранені . Ця атака відбулася під час занять зі стрільби, фактично “на лінії фронту”, як зазначають очевидці . Російське Міноборони цинічно заявило, що вбило нібито 70 українських військових, серед яких 20 інструкторів. Українська сторона ці пропагандистські вигадки спростувала, проте сам факт удару визнає – і знову-таки розслідує, чому особовий склад виявився вразливим для ворога.

За свідченнями очевидців, напередодні над табором довго кружляв ворожий безпілотник, коригуючи удар. Люди обурені: як могло статися, що 45 км від кордону, на полігоні, де “регулярно літають ворожі розвідБпЛА”, зібрали велику групу новобранців, шикували їх у колони, годували разом – і при цьому “жодним чином не контролювали небо, наче надворі 2013 рік” . Ці гнівні слова волонтерів і військових блогерів гірко резюмують суть проблеми: ворог бачить нашу недбалість і безжально цим користується.

Як бачимо, географія таких трагедій широка – від відносно глибокого тилу (як на Десні чи Яворівському полігоні на Львівщині у 2022 році) до прифронтових областей на сході та півдні. Спільним знаменником є скупчення значної кількості особового складу в зоні досяжності російських ракет чи дронів. Кожного разу після удару звучать схожі обіцянки розслідувати і покарати винних посадовців. Проте трагічна хроніка свідчить: уроки минулого засвоєно не повною мірою, якщо подібні випадки продовжують повторюватися.

Ризикована практика та організаційні помилки

Чому ж навчання поблизу фронту стали настільки небезпечними та які саме прорахунки призводять до катастроф? Експерти й самі військові називають кілька ключових проблем в організації навчального процесу у прифронтових зонах:

Ігнорування сигналів небезпеки. У випадку на Сумщині, за попередньою інформацією, командир частини проігнорував проліт ворожого розвідувального дрона над полігоном. Замість негайно припинити заняття і розосередити особовий склад, тренування продовжувалися, поки ворог “довгий час стежив за табором” з повітря . Подібна ситуація могла бути і під Дніпром: велике наметове містечко саме по собі стало приманкою для розвідки. І хоча повітряну тривогу, ймовірно, оголосили, але за лічені секунди до прильоту балістичної ракети сховатися вже неможливо. Якщо ж тривожні сигнали взагалі не були сприйняті серйозно – це пряма вина командирів на місцях.

Скупчення особового складу. Усі наведені трагедії об’єднує одна обставина: вразливість максимально зростала через концентрацію великої кількості людей на обмеженій території. Будь то шикування на плацу для нагородження, табір з кількома ротами резервістів чи казарма, де спали новобранці – одне влучання ракети призводить до масових жертв. Попри воєнний стан, подекуди досі практикуються “совкові” підходи до навчань: коли роту або й батальйон строєм виводять на полігон, всі разом слухають вказівки чи стоять у черзі на стрільбу. Це фатальна помилка в умовах сучасної війни, адже великий натовп – ідеальна мішень для ворога.

Близькість до фронту або кордону. Військові полігони в прифронтових областях автоматично в зоні підвищеного ризику. По-перше, це досяжність для різноманітних засобів ураження – від ракет типу “Іскандер” до реактивної артилерії і дронів-камікадзе. Чим ближче до ворога, тим менше часу на реакцію і вище ймовірність раптового удару. По-друге, поруч з фронтом противнику легше вести розвідку – диверсійні групи, агентура, безпілотники можуть відстежувати переміщення наших військ. Ворог чудово розуміє, що навчальні центри та полігони – “дуже помітна ціль” , де можна одним ударом завдати великих втрат, підірвавши боєздатність підрозділів ще до їхнього виходу на передову.

Недотримання маскування та відсутність ППО. Болюче питання – чому на другому році великої війни на полігонах досі не забезпечено ефективного контролю неба. Очевидці трагедії на Сумщині зазначають, що над полігоном “регулярно літають ворожі розвідники”, а протидії їм фактично немає . У випадку з наметовим табором резервістів під Дніпром постає питання: чи був він замаскований, розосереджений у лісі, чи обладнані окопи та укриття поблизу? На жаль, схоже, що ні – судячи з масштабів ураження, росіяни влучили точно в центр скупчення на відкритій місцевості. Після кожного такого випадку командування визнає: “потрібно чітко дотримуватися заходів безпеки, не допускати скупчення людей” тощо. Але ці слова мають підкріплюватися діями: від елементарного маскування техніки і людей на полігоні до організації чергувань ППО чи хоча б постійного візуального моніторингу неба з готовністю миттєво реагувати.

Час діяти: як убезпечити навчання військових

Україна вже другий рік протистоїть повномасштабній агресії, демонструючи мужність і винахідливість на полі бою. Наші воїни вчаться швидко, опановують складну техніку і тактики НАТО. Проте війна вчить нас і гірких речей – зокрема того, що недооцінка противника та власна недбалість караються негайно і жорстоко. Повторювані удари по полігонах – це гіркий урок, який ми просто зобов’язані засвоїти. Кожна така трагедія не має минути даремно: вона мусить стати поштовхом до змін, щоб врятувати життя інших воїнів у майбутньому. Настав час припинити наступати на ті самі граблі. Ворог не чекає – тож і ми не маємо права зволікати. Безпека наших захисників під час підготовки – це теж фронт, на якому треба здобути перемогу.

Висновок один: навчання військових у прифронтових областях повинно проводитися з поправкою на реалії війни. Ціна помилки надто висока. Росія і далі шукатиме можливості вдарити по слабких місцях, але ми можемо і мусимо позбавити її такої нагоди. Розосередження, маскування, пильність і повага до кожного солдата – ось що допоможе зберегти життя і примножити силу нашої армії. Тоді жоден полігон більше не стане для ворога легкою мішенню, а українські воїни зможуть готуватися до бою без фатального ризику потрапити під раптовий удар. Це той випадок, коли зміни не можуть чекати – вони мають відбутися негайно, щоб жодна ракета більше не обірвала життя наших захисників під час навчань.

В ефірі Арестовича поширили кремлівський наратив про мародерство ЗСУ на Сумщині

Posted on 21 Травня, 2025 by Микола Донченко

У черговому випуску шоу, яке веде Олександр Шелест за участі постійного гостя Олексія Арестовича, у прямому ефірі прозвучала теза, що відтворює кремлівські наративи.

Про це повідомили Telegam-канали.

Ведучий, посилаючись на нібито повідомлення від глядача, заявив, що українські військові займаються мародерством у Сумській області – зокрема, вриваються в будинки, забирають речі або поселяються в помешканнях, облаштовуючи там бойові позиції.

Олексій не став спростовувати озвучене і фактично погодився із твердженням, додавши лише, що в таких випадках слід звертатися до ДБР.

Це не перший раз, коли ексрадник Офісу Президента допускає подібні заяви. Раніше він публічно відмовився від збору донатів на потреби ЗСУ, заявивши, що це “призводить до вбивств”.

Подібні висловлювання не лише шкодять іміджу української армії, а й можуть бути використані російською пропагандою для дискредитації Збройних Сил України як всередині країни, так і на міжнародній арені.

Британські ЗМІ звинувачують Трампа у зраді України після розмови з Путіним

Posted on 20 Травня, 2025 by Микола Донченко

Після телефонної розмови Дональда Трампа з Володимиром Путіним британські ЗМІ звинуватили американського президента у зраді інтересів України.

Так, кореспондент Sky News Джеймс Метьюз заявив, що Трамп фактично “підставив” Київ і розчарував європейських лідерів, які покладали великі надії на тиск Вашингтона на Кремль.

За словами Метьюза, лідери країн-союзників очікували, що Трамп виконає свої гучні обіцянки й змусить Росію погодитись на припинення вогню, проте цього не сталося. Замість реального прогресу, підкреслює журналіст, Москва, як і раніше, затягує процес, не вживаючи конкретних кроків.

Схожу думку висловив і московський кореспондент Sky News Айвор Беннетт. Він зауважив, що під час переговорів Трамп не згадав про санкції, а навпаки заявив, що “Росія виступає за мир”. Така риторика, вважає журналіст, лише посилює тривогу серед європейських союзників України, які сприймають це як сигнал про готовність США йти на поступки Кремлю.

Британські журналісти нагадують, що заява Москви про можливе припинення вогню після досягнення домовленостей майже дослівно повторює позицію РФ, яку та озвучує протягом останніх двох місяців.

День вишиванки 2025: як стародавній символ став сучасним кодом української єдності

Posted on 16 Травня, 2025 by Микола Донченко

Щороку, у третій четвер травня, українці одягають вишиванки – не просто як святковий одяг, а як символ національної гідності, патріотизму та єдності. 15 травня 2025 року Україна знову перетворилася на яскравий візерунок, об’єднавши різні покоління і регіони країни в спільній традиції.

Історія цього свята досить молода, хоча сама вишиванка має багатовікове коріння. Започаткували його у 2006 році студенти Чернівецького національного університету. Ідея належить тодішній студентці Лесі Воронюк, яка запропонувала одногрупникам обрати один день і разом одягнути вишиті сорочки, підкресливши культурну ідентичність. Тоді акція була невеликою, але дуже швидко поширилась, перерісши у всеукраїнський, а згодом і міжнародний рух.

Вишиванка для українців – це не просто одяг. Це культурний код нації, своєрідний паспорт українця у світі. Вишитий одяг зберігає символіку, у якій закодовані родинні історії, обереги, захист від зла. У давнину вважали, що вишивка здатна захищати від негараздів, тож до створення сорочок ставилися з особливою ретельністю та любов’ю. В кожному регіоні України – свій унікальний стиль та орнамент. Наприклад, полтавська вишивка славиться білими нитками на білому полотні, буковинська – насиченими червоними, жовтими та зеленими кольорами, а вишиванки Закарпаття часто поєднують яскраві квіткові мотиви.

Цікаво, що орнаменти несуть у собі символічні значення: геометричні візерунки є символом порядку і захисту, квіткові – означають щастя, любов і процвітання, а рослинні символи – духовне очищення й оновлення.

Цьогорічні святкування Дня вишиванки набули особливого змісту в умовах війни та випробувань. Українці вийшли на марші та флешмоби не просто заради краси, але й на знак солідарності та підтримки Збройних сил. У Києві, Львові, Одесі та Харкові сотні тисяч людей у вишитих сорочках утворили живі ланцюги єдності, тримаючись за руки та співаючи гімн України. У центрі столиці відбувся масштабний флешмоб, коли учасники вишикувались у формі тризуба, а зверху їх знімали безпілотники – символ сучасної боротьби.

Активно долучилися до святкування і відомі українці: музиканти, актори, політики, спортсмени. У соцмережах активно поширювали фото у вишиванках військові на передовій, волонтери та українці, що наразі перебувають за кордоном. Для багатьох одягнути вишиванку означало підтвердити свій зв’язок з Батьківщиною і висловити підтримку тим, хто зараз боронить її від агресії.

Можливо, саме війна і випробування, які переживає зараз Україна, зробили цей день ще більш значущим. Вишиванка стала символом не тільки культурної ідентичності, а й міцного духу, який не зламати ворогові. Вона єднає тих, хто знаходиться далеко, з тими, хто залишається на передовій боротьби, нагадуючи, що Україна – це не просто земля, це люди, їхні історії та мрії про мирне майбутнє.

Вишиванка і надалі залишається одним із найважливіших елементів сучасного українського національного самовираження, і в умовах 2025 року набуває нових, ще більш глибоких сенсів. Це свято нагадує нам про спадщину, яку передавали наші предки, і дає натхнення на боротьбу за майбутнє, у якому ми прагнемо жити.

Сміливі, але непідготовлені: чому британські добровольці не можуть змінити ситуацію на фронті

Posted on 15 Травня, 2025 by Микола Донченко

З початку війни тисячі іноземних добровольців прибули в Україну, щоб підтримати нашу країну в боротьбі проти агресора. Особливо яскраво серед них вирізняються британці, які одними з перших відгукнулися на заклик допомогти нашій державі у важку годину.

Втім, попри всю щирість намірів і мужність цих людей, не можна не визнати очевидну проблему: частина з них не має необхідних базових військових навичок, що перетворює їхню участь у війні радше на жест солідарності, ніж на реальну допомогу.

Про це відверто говорить командир 13-ї бригади Нацгвардії “Хартія” Роман Мирний, який щоденно спостерігає за роботою британських добровольців. За його словами, деякі громадяни Сполученого Королівства, що прибувають на фронт, не проходили навіть базову військову підготовку.

“Їхня хоробрість і прагнення допомогти Україні заслуговують великої поваги, але на полі бою самих лише добрих намірів недостатньо”, – зазначає Мирний.

Інші військові командири також зазначають, що багато іноземців переоцінюють власні можливості та недооцінюють складність сучасної війни.

“Дехто з британських добровольців не може навіть завершити курс базової підготовки, необхідний для служби у ЗСУ”, – визнають українські офіцери.

Така ситуація не лише не додає бойової ефективності, а й стає додатковим навантаженням на командирів підрозділів, які змушені витрачати свій час та ресурси на базове навчання добровольців, замість того, щоб виконувати безпосередні бойові завдання.

При цьому важливо підкреслити: британці, як і інші іноземні добровольці, часто демонструють відчайдушну хоробрість і готовність ризикувати власним життям заради свободи України. Проте без належної військової підготовки їхній героїзм залишається лише моральною підтримкою, що не здатна вплинути на реальну ситуацію на фронті.

Ще один аспект, на який варто звернути увагу, – психологічна неготовність багатьох іноземців до фронтових реалій. В умовах інтенсивних бойових дій, постійних артилерійських обстрілів та авіаударів, добровольці без бойового досвіду швидко дезорієнтуються і нерідко стають додатковим фактором ризику для своїх побратимів. Українським офіцерам доводиться докладати надзусиль, аби адаптувати таких бійців до реальності війни.

Зрештою, слід визнати, що, попри всю моральну значимість і символічну цінність, присутність погано підготовлених добровольців із-за кордону навряд чи здатна серйозно вплинути на хід війни. Вирішальні битви виграють професіонали – військові, які проходять спеціалізоване навчання та володіють необхідними навичками.

Отже, ми вдячні британським добровольцям за їхню солідарність та готовність ризикувати життям задля нашої перемоги. Але разом із тим варто відверто говорити й про проблеми, пов’язані з браком їхньої підготовки, щоб уникнути трагічних випадків і зберегти життя як українських захисників, так і тих, хто приїжджає допомагати нам у складні часи.

Захід чи Південна Азія: перед якою воєнною парадигмою стоїть Україна

Posted on 14 Травня, 2025 by Микола Донченко

Переговори, намічені на 15 травня, ставлять Україну перед вибором, який визначатиме характер протистояння з Росією на роки вперед. Доти ми жили в доволі зручній, але суперечливій формулі: світ зобов’язаний підтримувати нас у боротьбі проти екзистенційного ворога, а в того, мовляв, за два-три роки мають закінчитися танки.

Саме поєднання “екзистенційна загроза” й “швидке виснаження” вже виглядає нонсенсом: якщо противник справді загрожує самому існуванню держави, навряд чи варто сподіватися, що він обвалиться лише тому, що ми й союзники витратимо трохи менше ресурсів, ніж потрібно йому для продовження війни.

Москва тим часом намалювала свій сценарій: Україна та РФ рухатимуться за лекалами індо-пакистанського конфлікту, де прямі зіткнення чергуються з паузами, а ядерний аргумент слугує радше обмежувачем, ніж остаточним козирем. Цей “фреймінг” у Кремлі затвердили ще до того, як Исламабад і Делі знову обмінялися ракетними ударами наприкінці 2024-го. Відтак нам доведеться свідомо обрати один із двох векторів, замість як раніше намагатися “впихнути непоєднуване”.

Перший шлях умовно можна назвати західним. Він зберігає нинішній курс на союзи та ленд-ліз, але з корекцією двох помилок.

По-перше, потрібно чесно визнати обмеженість як власних, так і натівських запасів – будь-які виробничі плани мають жорстко прив’язуватися до можливостей економіки.

По-друге, слід відмовитися від ідеї “остаточно виснажити Росію малими зусиллями”. Навіть у розпал холодної війни Захід не будував стратегію на тому, щоб СРСР просто збанкрутував від гонки озброєнь; ставка робилася на технологічну перевагу й глобальну мережу альянсів. Нині ж, із переходом багатьох країн до економіки воєнного часу, мірятися снарядами “до останнього складу” може стати затяжною й непідйомною історією.

Другий шлях – індо-пакистанський. Його суть у тому, щоб компенсувати кількісні дисбаланси технологічними стрибками, відмовившись від канонічних схем “хвиля артилерії – прорив броні”. У південній Азії теза “ядерний меч – запорука миру” уже давно доповнена іншими інструментами: розвідка реального часу, безпілотні рої, глибокі рейди спецпідрозділів і паралельна робота з недержавними акторами. Пакистан, наприклад, контратакував удари індійських дронів щільною сіткою малокаліберної артилерії, а ключову перевагу в небі забезпечив не масовим числом літаків, а появою JF-17 Block 3 із китайською ракетою PL-15 на 145 км – відстанню, недосяжною для частини західних аналогів. І поки експерти рахували кількість F-16, pівновагу фактично переламала одна нова технічна пара.

У нашому випадку ставка “граємо від оборони” може бути виграшною, якщо перетворити фронт на тестовий полігон інновацій: від далекобійних баражувальних боєприпасів до мережевої ППО, де дешевий зенітний робот збиває ракету за ціну, що вдесятеро нижча за цінник цілі. Ключ – гнучкість і швидкість адаптації, а не чек-лист із класичного статуту.

Залишатися одночасно в обох парадигмах не вийде. Просити союзників «виділяти більше», сподіваючись, що ворожий танковий парк сам собою скінчиться, і водночас мріяти про технологічні стрибки а-ля Південна Азія – значить застрягти між двох стільців. Переговори, які стартують посеред травня, лише фіксують зміну фону: світ навколо нас переорієнтувався на довгу конкуренцію, і правила цієї гри ми повинні сформулювати самі. Оберемо – отримаємо шанс будувати стратегію без взаємних внутрішніх суперечностей. Не оберемо – ризикуємо й далі пояснювати партнерам, чому “екзистенційний ворог от-от зламається, якщо дотиснути ще трішечки”.

Спекотне літо фронту: де Москва спробує пробити українську оборону

Posted on 13 Травня, 2025 by Микола Донченко

Травневі ротації підрозділів противника, посилене перекидання боєкомплекту залізницею через Таганрог —- Ростов і безпрецедентна активність російської авіації над Приазов’ям недвозначно натякають: літня кампанія 2025-го буде найгарячішою за останні два роки.

Москва більше не шукає “одного вирішального кулака”, натомість збирається одночасно натискати на кілька ключових ділянок, щоб змусити Сили оборони розпорошити резерви й оголити бодай один сектор.

Головна лінія атаки – південний фас слов’янсько-краматорської агломерації. Тандем Покровськ – Костянтинівка відкриває дорогу до двох залізничних вузлів і, головне, дозволяє обійти з південного заходу укріплену дугу Часів Яр – Сіверськ. Росія сконцентрувала тут до трьох бригад “шторм-Z” і не менше двох полків, переведених із-під Авдіївки. На напрямку працює важка авіація з КАБ-1500, що вказує на спробу “розчесати” оборону перед масованою піхотною атакою.

Новопавлівський виступ лишається плацдармом для рейду на північ Мар’їнки та паралельного виходу до “клаптикових” сіл приазовської смуги. Мета – перерізати дорогу Вугледар – Курахове й створити психологічний тиск на Покровськ із півдня. Тут важливі навіть не кілометри, а сам факт постійної загрози українському тилу.

На Слобожанщині росіяни накопичують техніку східніше Вільшаної, роблячи ставку на коротке плече постачання з Бєлгорода. Прорив до Осколу відкрив би артилерії ворога можливість прострілювати залізницю Харків – Лиман, по якій ідуть боєприпаси до всієї Донецької групи. Форсувати річку складно, але навіть локальне розширення сірої зони змусить ЗСУ тримати тут резерв.

Запорізький степ дає російським танковим полкам маневр, а тактична авіація може бити КАБами практично з нульовою реакцією ППО. Ціль – витиснути українців за водорозділ Червона Криниця – Новоданилівка й розрізати логістику “Таврії”. Падає Оріхів – під загрозою автошлях на Запоріжжя; гине Гуляйполе – відкривається коридор до Курахового водосховища.

Дніпровська дельта лишається театром дрібних, але енерговитратних боїв. РФ намагається виснажити морську піхоту ЗСУ й, за нагоди, створити місток на правому березі. Кожен висаджений “штурм” відтягує наші безпілотники з основних напрямків і змушує тримати артбатареї в напрузі.

Рейди ДРГ у Краснопільській та Білопільській громадах переслідують ту ж мету – примусити Україну тримати бригади під державним кордоном, а не перекидати їх під Покровськ чи Куп’янськ.

Генштаб уже переглянув план ротації й формує “пояс швидкого реагування” з артилерійсько-дронових груп та механізованих загонів резерву. Але роль тилу зараз критична як ніколи: кожен збір на БПЛА й РЕБ, кожен пункт безкоштовного шиномонтажу для військової техніки подовжує час, за який ворог не зможе нав’язати нам ініціативу. Літо буде довгим; наш обов’язок – зробити його спекотним не для себе, а для нав’язливого сусіда.