Останніми місяцями в інформаційному просторі дедалі частіше з’являються повідомлення про активізацію України на Близькому Сході – від розгортання військових фахівців у Лівії до дипломатичних турне президента країнами Перської затоки. Ці кроки викликають неабиякий інтерес і породжують спекуляції щодо появи в Києва нових глобальних амбіцій. Однак варто тверезо оцінювати ситуацію: нинішню активність слід розглядати радше як ситуативний дипломатичний маневр, а не як започаткування довгострокової стратегічної присутності. І головна причина цього – не брак політичної волі чи ресурсів, а об’єктивна реальність, у якій опинилася Україна напередодні нової, надважкої зими.
Присутність України в Лівії справді є фактом. За даними розслідування французького державного мовника RFI, на заході країни розгорнуто близько 200 українських військовослужбовців. Вони базуються щонайменше на трьох об’єктах: авіабазі в Місраті (поруч із турецькими, італійськими силами та командуванням США в Африці), прибережній базі для запуску дронів у Зауїї та ще одному об’єкті в Триполі. Це дало змогу українським силам, зокрема, атакувати російський танкер для перевезення скрапленого газу “Arctic Metagaz” 4 березня 2026 року.
Це справді важливий тактичний успіх. Як зазначають аналітики, українські морські дрони “Магура” з радіусом дії до 800 км можуть тримати під вогневим контролем значну частину Середземного моря. Це створює додаткові ризики для російських комунікацій і демонструє здатність України воювати не лише на власній території. Однак важливо розуміти: ця присутність є обмеженою за чисельністю (близько 200 осіб), вузькоспеціалізованою (переважно інструктори та оператори БпЛА) і, що найголовніше, повністю залежною від політичної волі лівійського уряду національної єдності.
Українські дипломатичні зусилля в регіоні – турне Володимира Зеленського Саудівською Аравією, ОАЕ, Катаром та Йорданією – також варто сприймати в контексті пошуку додаткових ресурсів для виживання держави, а не як зародження нової стратегічної осі. Київ шукає інвесторів для відновлення, нові ринки збуту для своєї продукції та, що не менш важливо, додаткові канали фінансування оборонних потреб. Це – вимушена диверсифікація, а не зміна геополітичного курсу.
Більшість експертів сходяться на думці, що Україна має будувати власну довгострокову стратегію на Близькому Сході, оскільки тактичні успіхи та асиметричні кроки не можуть замінити системної політики. Питання в тому, чи є в України зараз ресурс для такої системної політики – і відповідь, на жаль, негативна.
Головна причина – можлива енергетична криза, яка наближається. Зима 2026-2027 років майже напевно супроводжуватиметься періодичними відключеннями, особливо в години пікового навантаження та після масованих російських атак. Найбільший ризик – не повний блекаут країни, а тривалі локальні кризи у великих містах із проблемами тепла, води та зв’язку. За песимістичним сценарієм, обмеження можуть сягати 4-6 годин на добу. І це – за умови, що будуть працювати механізми імпорту та розподіленої генерації.
Виклики для України в найближчі місяці будуть зосереджені не в лівійській пустелі чи на берегах Перської затоки, а на власних об’єктах критичної інфраструктури. Російські удари по енергетиці тривають системно: з січня 2026 року армія РФ здійснює регулярні масовані атаки по цивільних енергетичних об’єктах. Ворог цілеспрямовано руйнує підстанції та повітряні лінії 750 кВ і 330 кВ – основу енергомережі України. І якщо влітку ці удари не мають такого ж руйнівного ефекту, то з настанням холодів ситуація може стати критичною.
Саме тут постає питання про пріоритети. Чи варто витрачати обмежені дипломатичні, фінансові та, головне, людські ресурси на далекі операції, коли вдома накопичується критична маса проблем? Військові фахівці, які зараз перебувають у Лівії, – це висококваліфіковані оператори та інструктори. Їхній досвід, безперечно, є цінним. Але чи не буде він ще більш потрібним в Україні взимку, коли кожен фахівець з протидії безпілотникам або з відновлення інфраструктури може рятувати життя та забезпечувати роботу критичних об’єктів?
Українська влада, схоже, це розуміє. Заяви про готовність допомогти партнерам зі стабілізацією ситуації на Близькому Сході звучать обережно та не передбачають масштабних зобов’язань. Це – радше сигнал про наявність потенціалу та готовність до співпраці, ніж анонс нової військової кампанії. Натомість основні зусилля зосереджені на підготовці до зими: накопиченні газу, імпорті електроенергії, розгортанні розподіленої генерації. І це є правильним стратегічним вибором.
Отже, нинішню активність України на Близькому Сході варто сприймати як ситуативний дипломатичний маневр, а не як довгострокову тенденцію. В умовах, коли попереду – найважча зима, а російські удари по енергетиці не припиняються, Київ змушений обирати пріоритети. І ці пріоритети – вдома, а не в лівійській пустелі. Тактичні успіхи в Середземному морі не повинні затьмарювати стратегічну необхідність зберегти тепло та світло для українців у найскладніші місяці. Тому, ймовірно, найкращою стратегією на найближчий період буде зосередитися на короткострокових, високоефективних операціях, які не розпорошують ресурси, а натомість посилюють обороноздатність країни безпосередньо на лінії фронту та в тилу. Це не означає відмови від амбіцій – це означає виважений підхід до їх реалізації в умовах, коли ціна кожної помилки є надто високою.
