політика Архіви - Сторінка 9 з 39

Трамп заявив Орбану про обурення через удари по нафтопроводу “Дружба”

Posted on 22 Серпня, 2025 by Микола Донченко

Президент США Дональд Трамп заявив премʼєр-міністру Угорщини Віктору Орбану, що “дуже розлючений” через удари ЗСУ по нафтопроводу “Дружба”, яким російська нафта надходить до Угорщини.

Про це повідомляє угорське видання Magyar Nemzet.

Зазначається, що після першого обстрілу Орбан написав Трампу листа, а нині оприлюднив його відповідь. У ньому Трамп особисто написав від руки:

“Мені неприємно це чути. Я дуже злий. Розкажи про це Словаччині. Ти мій великий друг”.

Сьогодні ж, після повторного обстрілу, через який поставки нафти по “Дружбі” до Угорщини були зупинені, Будапешт звернувся зі скаргою до Єврокомісії.

Чому США закрили доступ союзникам до розвідданих про перемовини Україна-Росія

Posted on 22 Серпня, 2025 by Микола Донченко

20 липня директор Національної розвідки США Тулсі Габбар підписала директиву, яка класифікує всю інформацію та аналітику щодо мирних переговорів між Україною та Росією як NOFORN – без права розповсюдження іноземцям, зокрема навіть партнерам по Five Eyes (США, Велика Британія, Канада, Австралія, Нова Зеландія).

Документ не блокує обмін оперативною військовою розвідкою, що не стосується переговорного треку. Рішення вибивається з усталеної практики довіри всередині Five Eyes і вже породжує застереження, що союзники можуть створювати паралельні канали обміну, якщо відчують себе відсунутими від ключової інформації.

Ймовірні мотиви цього кроку не зводяться лише до технічного посилення режиму секретності.

По-перше, у Вашингтоні накопичилися підозри, що окремі європейські політичні фігури здатні використовувати переговорний процес у власних інтересах, проштовхуючи для себе вигідні “короткі” політичні результати навіть ціною довгострокових ризиків для загальної коаліції. Публічні демарші, самостійні “миротворчі” ініціативи та вето на ключові досьє підточували єдність і створювали враження, що частина гравців прагне окремої ролі у врегулюванні. Для США це – сигнал мінімізувати вплив позапроцесуальних ініціатив на конфіденційний трек.

По-друге, низка гучних витоків у Європі оголила проблему операційної безпеки. Навіть без прямого зв’язку з нинішньою директивою вони ілюструють ризик: будь-який витік миттєво стає інструментом інформаційної боротьби й ускладнює переговорне поле. Логічна реакція США – звузити коло обізнаних до мінімуму.

По-третє, політичне тертя довкола “політизації розвідки” – як усередині США, так і між частиною союзників – підштовхує до централізації доступу до чутливих досьє, аби зменшити кількість “вузлів ризику” і зберегти керованість процесу.

По-четверте, США можуть остерігатися потенційного зриву переговорів із боку Лондона або близьких до нього союзних столиць. Якщо умови миру, які Вашингтон вважає прийнятними з огляду на баланс ризиків і гарантій, увійдуть у конфлікт із політичними чи безпековими пріоритетами окремих партнерів, ті можуть публічно дистанціюватися, висувати жорсткіші вимоги або запускати альтернативні ініціативи. Формально це виглядатиме як “посилення позиції”, але де-факто здатне загальмувати або зірвати переговорний процес. На цьому тлі обмеження доступу до переговорної аналітики – превентивний запобіжник від зовнішніх втручань у “архітектуру” домовленостей, коли навіть добре скоординовані союзники можуть мати різні “червоні лінії” та погляди на ситуацію.

Наслідки для трансатлантичної координації амбівалентні. Короткостроково США отримують компактніший контур прийняття рішень і менше “шуму” навколо переговорів. Довгостроково – виникає ризик охолодження всередині Five Eyes і появи європейських бічних треків поза США. Якщо партнери вирішать, що їх системно відрізають від критичних даних, вони здатні формувати власні майданчики та обхідні канали, де американський вплив буде слабшим.

Для України це означає дві практичні речі.

По-перше, конфіденційний канал США-Україна зберігає вагу, бо обмін військовими даними триває; отже, оборонне планування не має постраждати.

По-друге, Європа може відчути маргіналізацію і активізувати власні ініціативи, що інколи розходитимуться між собою та з підходами США. Києву доведеться ще ретельніше синхронізувати меседжі: утримувати пряму комунікацію з Вашингтоном і водночас запобігати “самостійним польотам” європейських партнерів, які підривають єдину лінію підтримки.

Що відстежувати далі як індикатори наміру США: чи з’являться винятки з режиму NOFORN саме для найближчих партнерів; чи зростатимуть витоки з європейських столиць; чи запропонують окремі лідери альтернативні переговорні формати або спробують “випередити” США публічними ініціативами; чи з’являться ознаки розбіжностей між Вашингтоном і Лондоном щодо параметрів прийнятного миру. Сукупність цих сигналів покаже, чи є нинішнє рішення тимчасовим тактичним кроком захисту переговорного треку, чи початком стабільної моделі «вужчого кола» у врегулюванні війни.

Електромагнітна зброя проти роїв БпЛА: як Україна може змінити правила повітряної війни

Posted on 19 Серпня, 202519 Серпня, 2025 by Микола Донченко

Масове застосування безпілотників перетворило небо на театр мікроелектроніки, де перемагає той, хто швидше “гасить” платформи супротивника, а не лише збиває їх ракетами. Кінетичні засоби ППО залишаються необхідними, але їхня вартість та обмежені боєкомплекти погано масштабуються проти роїв дешевих дронів.

На цьому тлі електромагнітна зброя (ЕМЗ) пропонує інший обмін вартості: замість перехоплення кожної цілі – миттєве “знекровлення” всієї електроніки в секторі дії.

За суттю ЕМЗ відрізняється від класичної РЕБ не наміром завадити сигналам, а здатністю фізично руйнувати електронні вузли наведеною енергією. Межа між підходами умовна: чим вищі пікові потужності та крутіші фронти імпульсів, тим ближче система до високопотужної мікрохвильової дії. Сучасні рішення працюють короткими наносекундними “пакетами” енергії, створюючи поля такої інтенсивності, що у мікросхемах індукуються перенапруги, які виводять їх з ладу. Ефект по своїй логіці подібний до ЕМ-імпульсу, але без ядерної природи й у керованому секторі.

Міжнародний ринок уже рухається у цей бік. Американські програми останніх років показують перехід від демонстраторів до передсерійних комплексів, розроблених саме під контр-БпЛА. Ключові віхи – збільшення дальності до кілометрових масштабів, підвищення пікової потужності, поява “пакетних” режимів ураження для роботи по групових цілях та автономні енергомодулі, що забезпечують тривалі цикли бойової служби. Фактично формується клас засобів, які закривають проміжок між РЕБ і зенітною артилерією: вони не потребують дорогих ракет, працюють миттєво, а зона дії вимірюється сотнями метрів – кількома кілометрами.

Україна має добру відправну точку, адже за роки війни сформувала потужну екосистему РЕБ – від тактичних станцій до мережевих сенсорів, що дають цілевказання. До цього додається наукова школа у галузі імпульсної енергетики та антенних рішень: у країні збережені компетенції зі створення вибухомагнітних генераторів, високовольтних комутаторів, широкосмугових випромінювачів. Уже сьогодні українські розробники постачають окремі вузли для ЕМЗ на зовнішні ринки, що доводить технологічну зрілість компонентної бази. Наступний крок – інтеграція цих вузлів у цілісні бойові системи.

Водночас технічні бар’єри реальні:

По-перше, енергетика: щоб “пробити” сучасну електроніку на дистанції до двох кілометрів, потрібні високі пікові потужності та стабільні джерела живлення, а це питання масогабаритів, охолодження та ресурсу.

По-друге, спрямування: широка діаграма випромінювання збільшує ймовірність ураження групи цілей, але підвищує ризики побічних ефектів; вузький промінь вимагає точного супроводу й синхронізації з РЛС/оптикою.

По-третє, електромагнітна сумісність: армія насичена власними БпЛА, станціями зв’язку і навігації, тож без грамотної деconfliction-логіки ЕМЗ може нашкодити своїм. Це означає обов’язкові “безпечні коридори” для дружніх платформ, тимчасове вимкнення уразливих систем під час пострілів і чіткі правила застосування в населеній місцевості, де є критична інфраструктура.

Відповідь на ці виклики – архітектура, що поєднує сенсори, управління та ураження. На тактичному рівні ЕМЗ варто вбудовувати в шарову C-UAS-оборону: виявлення (радар/РЕБ/акустика) – ідентифікація – рішення – ураження. РЕБ “глушить” керування та GNSS, змушуючи рій перейти в примітивні режими, після чого ЕМЗ одним або кількома імпульсами “зрізає” електроніку відразу в секторі. Якщо частина цілей проривається, підхоплює ЗА/ППО. Така комбінація мінімізує витрати дорогих боєприпасів і зменшує навантаження на батареї ППО, а головне – ламає модель супротивника, що спирається на кількість.

Український шлях до власної ЕМЗ доцільно будувати поетапно:

Етап 1 – полігонні зразки з дальністю ураження 300-500 метрів на шасі 4×4, відпрацювання енергомодулів, випромінювачів та алгоритмів пакетної стрільби по повільних ціллях.

Етап 2 – тактичні комплекси з дальністю до 1–2 км і інтегрованим цілевказанням від штатних радарів/EO-станцій, уніфікація інтерфейсів з існуючими РЕБ і ППО.

Етап 3 – серійність: модульні рішення для різних носіїв (пікап, бронеавтомобіль, контейнер), підготовка розрахунків, стандарти безпеки, ремонтопридатність у польових умовах, виробнича кооперація з приватним сектором. На кожному етапі ключем буде не “гола” дальність, а стабільність ефекту проти типових загроз – FPV, квадрокоптерів і малих крилатих БпЛА, у тому числі у складній РЕБ-обстановці.

Окреме питання – доктрина та право. ЕМЗ не є “чарівною паличкою” і вимагає жорсткої дисципліни застосування: визначені сектори, заборона стрільби в напрямку медоб’єктів та енергетики, облік пролітів дружніх БпЛА. Потрібні інструкції щодо санітарних зон та часу відновлення дружніх систем після імпульсів, щоб війська розуміли, коли конкретний район “EM-hot”. Так само важливо мати прозорі критерії оцінки ефективності: не лише “скільки збито”, а й як знизилася інтенсивність ворожих вильотів, наскільки подешевшав “kill per cost”, скільки ресурсів ППО вдалося заощадити.

З погляду економіки війни ЕМЗ перспективна тим, що збільшує частку електрики та софту у протидії там, де раніше панували сталь і вибухівка. Українська промисловість здатна розгорнути виробництво ключових елементів – від високовольтних імпульсних ланцюгів до широкосмугових антен. Міжнародна кооперація може прискорити шлях до готового виробу: доступ до батарей нового покоління, твердотільних підсилювачів і систем теплового менеджменту критичний для виходу на кілометрові дистанції та “пакетні” режими. У підсумку країна отримує не лише засіб боротьби з дронами, а й заділ у сфері імпульсної енергетики, який має подвійне призначення.

Нарешті, головне: ЕМЗ – це інструмент, який працює найкраще у зв’язці. Соти РЕБ, імпульсні “мітли”, класична ЗА і ракети ППО, мережа сенсорів і спільна картина повітря – разом вони перетворюють рій противника на “хмару брухту” без виснаження боєкомплектів. Для України, що щодня стримує масові атаки, це шанс переламати тенденцію: нав’язати власний темп і зробити небо знову дорогим для агресора. Аби реалізувати цей шанс, потрібні три речі – інвестиції в лабораторії й полігони, кооперація з бізнесом і союзниками та швидка доктринальна інтеграція в наявні ешелони ППО/РЕБ. Усе інше – питання інженерної наполегливості, якої в українців не бракує.

Ракета “Фламінго”: технічні характеристики, походження та перспективи

Posted on 18 Серпня, 2025 by Микола Донченко

“Фламінго” – це нова українська далекобійна ракета, здатна уражати цілі на надзвичайно великій відстані. Її класифікація – оперативно-стратегічна крилата ракета дальнього радіуса дії, призначена для високоточних ударів по важливих цілях глибоко в тилу противника.

У питанні розробки “Фламінго” виникає закономірне питання: наскільки ця ракета є оригінальною українською інновацією, а наскільки – запозичує існуючі західні рішення? Багато експертів звернули увагу, що представлена ракета підозріло схожа на відому в вузьких колах британсько-еміратську крилату ракету FP-5.

Компанія Milanion Group (штаб-квартира в ОАЕ, підрозділ Milanion NTGS у Британії) демонструвала модель FP-5 на міжнародній виставці IDEX-2025 в Абу-Дабі у лютому 2025 року. Після появи фото “Фламінго” українського виробництва в мережі чимало фахівців одразу порівняли її з FP-5 – і висновки одностайні: всі відомі факти вказують, що “Фламінго” – це і є FP-5 (лише під українською назвою). Офіційного підтвердження цьому наразі немає, але візуальна подібність і збіг заявлених характеристик не залишають сумнівів.

Обидві ракети – великі дозвукові крилаті ракети з прямим крилом, двигуном над фюзеляжем та заявленою дальністю ~3000 км і тонною бойового заряду. Фактично, “Фламінго” повторює конструкцію FP-5, що й не дивно з огляду на тісну співпрацю українських і британських фахівців.

Варто відзначити, що сама FP-5 – доволі унікальна розробка на світовому ринку озброєнь. Ракет з подібним поєднанням дальності й потужності бойової частини існує дуже мало. Традиційно крилаті ракети великої дальності (наприклад, згадані Tomahawk або радянські Х-55) мали боєзаряд у кількасот кілограмів, або були носіями ядерного зарядa. Однотонна ж конвенційна боєголовка при дальності у три тисячі кілометрів – це справді рідкісне досягнення. Експерти Defense Express підкреслюють, що на сьогодні прямих аналогів “Фламінго” у світі майже не існує. Тож для України ця ракета є унікальною подвійно: по-перше, це перший вітчизняний зразок настільки дальнобійної крилатої ракети, а по-друге – він поєднує у собі характеристики, яких немає навіть у багатьох провідних держав.

Запозичені технологічні рішення з ракети FP-5

За наявними даними, українська “Фламінго” повністю повторює ключові технічні рішення FP-5 – від аеродинамічної компоновки до навігаційних систем. Розробники FP-5 свого часу пішли на ряд цікавих інженерних кроків, щоб досягти далекобійності і спростити виробництво, і саме ці рішення, схоже, успадковані “Фламінго”.

Розглянемо головні з них:

— Дальність польоту: до 3000 км (для порівняння, це майже вдвічі більше за сучасний американський Tomahawk Block V з дальністю ~1600 км ). Така відстань дозволяє діставати цілі навіть на території Сибіру (наприклад, місто Тюмень ~2600 км від України).

— Максимальна швидкість: близько 950 км/год (крейсерська – 850–900 км/год), тобто дозвукова швидкість польоту. Ракета летить низько над землею (висота польоту до 5 км), що допомагає уникати виявлення радарами.

— Маса і габарити: максимальна стартова маса близько 6 тонн, розмах крил ~6 метрів . Конструктивно «Фламінго» – велика крилата ракета з фіксованим прямим крилом та двигуном, розташованим зверху фюзеляжу ближче до хвоста . Хвостове оперення – у Х-подібній конфігурації .

— Бойова частина: до 1000 кг корисного навантаження (бойової частини). Ймовірно, це одна тонна звичайної (неядерної) вибухової речовини – надпотужна фугасна або осколково-фугасна боєголовка. Для порівняння, боєголовка Tomahawk важить ~450 кг, тож “Фламінго” має у понад двічі більшу потужність удару. Така важка БЧ здатна зруйнувати великі укріплені об’єкти або промислові споруди.

— Система наведення: інерціальна навігація в парі з супутниковою (GPS/GNSS) – причому заявлено стійкість до радіоелектронної боротьби завдяки спеціальним антиспуфінговим антенам (CRPA). Це означає, що ракета летить до заданих координат, коригуючи курс за даними супутників та інерційних датчиків, навіть під активним глушінням сигналів. Візуальних систем навідення (таких як оптичне або інфрачервоне розпізнавання цілі) “Фламінго”, схоже, не має – і це свідоме спрощення, яке не заважає уражати стаціонарні великі цілі за координатами.

Загалом, успадкування технологій FP-5 дозволило Україні дуже швидко отримати на озброєння далекобійну ракету без багаторічного циклу НДДКР. “Фламінго” не просто схожа на західний аналог зовні – вона відтворює його інженерну філософію: мінімізувати складність на користь масовості та дальності. У підсумку отримано “просту, але саме ту ракету, яка потрібна зараз Україні” для досягнення стратегічних цілей.

Виробництво в Україні: співпраця чи локалізація західних технологій?

Ракета “Фламінго” попри іноземне “коріння” вже стала продуктом українського військпрому. Її серійний випуск налагоджено в Україні силами компанії Fire Point – однієї з провідних приватних оборонних структур країни. Саме ця компанія, за повідомленнями, займалася безпосередньо розробкою і впровадженням ракети у виробництво, а перші екземпляри були виготовлені на підприємстві в засекреченій локації. 14 серпня 2025 року фотокореспондент Єфрем Лукацький зробив знімки готових ракет “Фламінго” на заводському цеху Fire Point, підтвердивши, що виріб пішов у серію. Таким чином, попри схожість з британським FP-5, можемо говорити про глибоку локалізацію виробництва в Україні.

Співпраця з західними партнерами відіграла ключову роль у появі “Фламінго”. Ще у 2021 році Milanion Group уклала угоду про кооперацію з великою українською оборонною компанією (якраз Fire Point або структурою, пов’язаною з нею). Очевидно, що ця співпраця передбачала трансфер технологій і спільні розробки. Сама Milanion Group, маючи підрозділи у Великій Британії та виробничі бази в інших країнах, виступила постачальником технологічних рішень і, можливо, компонентів для FP-5/”Фламінго”. Натомість українська сторона взяла на себе інтеграцію цих технологій, виробництво корпусів, бойових частин і фінальне складання ракет на своїх потужностях. Таким чином “Фламінго” – це спільна розробка, де західна інженерна школа поєднана з українською виробничою базою.

Глибина локалізації виробництва, вірогідно, досить висока. Україна володіє значним досвідом у ракетобудуванні (заводи “Південмаш”, КБ “Луч” тощо) та може виготовляти багато складових: від корпусів і двигунів до систем управління. Наприклад, є підстави думати, що маршовий двигун для “Фламінго” може бути українського виробництва (з огляду на наявні напрацювання по турбореактивних двигунах для ракет “Нептун” та ін.). Бойову частину (вибухівку і детонатори) Україна також здатна робити самостійно. Імпортними можуть бути окремі високотехнологічні елементи – такі як електроніка систем наведення, навігаційні модулі чи спеціальні матеріали – але й вони, цілком можливо, постачаються в межах домовленості з західним партнером.

Перспективи використання «Фламінго» у ЗСУ та за їх межами

У Збройних силах України ракета “Фламінго” безперечно займе важливе місце як засіб стратегічного стримування. Її основна роль – удари по стратегічних об’єктах противника у глибині його території, чим створювати неприйнятні втрати для ворога і стримувати його агресію. Експерти прямо вказують, що головними цілями “Фламінго” мають стати об’єкти російського військово-промислового комплексу – тобто заводи, де виробляються ракети, дрони, боєприпаси, нафтобази, логістичні центри тощо. Знищення таких цілей безпосередньо послаблює спроможність Росії вести війну. Україна вже продемонструвала ефективність ударів по подібних об’єктах за допомогою безпілотників (удари по авіабазах у глибокому тилу, атаки на заводи “Шахедів” тощо), але можливості дронів обмежені малою масою боєзаряду та невеликою швидкістю. “Фламінго” натомість летить швидко (близько 800–950 км/год) і несе цілу тонну вибухівки, значно підвищуючи ефективність ураження таких об’єктів з першого удару.

Хоча наразі “Фламінго” виготовляється виключно для потреб ЗСУ і деталі проєкту оповиті таємницею, у довгостроковій перспективі цей комплекс може стати предметом інтересу й для інших країн. У разі успішного застосування у війні, українська далекобійна крилата ракета могла б привабити держав, що прагнуть посилити власне ракетне озброєння. Особливо це стосується партнерів України у Європі, які зацікавлені у стримуванні російської загрози. Вже зараз Україна декларує амбіції стати постачальником безпеки для себе і Європи завдяки розвитку ракетних технологій. Fire Point як виробник, і Milanion Group як технологічний партнер, теоретично могли б розгорнути виробництво “Фламінго” і на експортні замовлення – тим більше, що конструкція пристосована до відносно масового випуску (заявлена потужність – понад 50 ракет на місяць). Однак слід враховувати, що дальність понад 3000 км і тонна бойової частини підпадають під режим контролю ракетних технологій (MTCR Category I), який істотно обмежує експорт таких систем неядерним державам.

Поточні обмеження та виклики

Варто згадати і про можливі обмежуючі фактори в експлуатації “Фламінго”. По-перше, ракета дозвукова, тому хоча її збити важче, ніж повільний дрон, проти надсучасних систем ППО (на кшталт Patriot PAC-3 чи S-400) вона не невразлива. Ефективність ударів залежатиме від уміння пробити/обійти ворожу ППО – ймовірно, це досягатиметься масованим застосуванням (салютом з кількох ракет або у поєднанні з роями дронів, щоб перенавантажити оборону). По-друге, вартість такої ракети, хоч і нижча за західні аналоги, все ж значна – виробництво однієї 6-тонної ракети потребує чималих коштів та матеріалів. Це ставить питання ресурсоємності: чи зможе Україна економічно “потягнути” серійний випуск десятків і сотень “Фламінго” щомісяця. По-третє, операційні аспекти – потреба 20–40 хвилин на підготовку пуску вимагає добре захищених стартових позицій і чіткої координації (щоб уникнути удару ворога по пусковій за цей час). Отже, доведеться подбати про мобільність і прихованість комплексів, сценарії хибних цілей тощо.

Таким чином, українська крилата ракета “Фламінго” є важливим досягненням національної оборонної промисловості. Вона поєднала найкращі західні технології (британська FP-5) з українською інженерною майстерністю і прагненням до незалежності у сфері озброєнь. Серійне виробництво цієї ракети та її очікуване практичне застосування відкривають нову сторінку у здатності України стримувати агресію і завдавати ударів у відповідь. “Фламінго»” здатна вражати цілі на відстані, що раніше вважалася недосяжною, і робить це з потужністю, яка ставить її в один ряд з найефективнішими крилатими ракетами світу.

Після Аляски: Трамп перекладає відповідальність за мир на Зеленського – що це означає для України

Posted on 16 Серпня, 2025 by Микола Донченко

Після зустрічі Дональда Трампа з Володимиром Путіним в Анкориджі президент США в ефірі Fox News заявив, що сторони “узгодили багато пунктів”, але залишилися “один-два важливі” питання, і тепер “це залежить від президента Зеленського”, закликавши також активніше долучатися європейців.

За його словами, нової угоди поки немає, проте він оцінив підсумки як “10 із 10” і не анонсував жодних нових санкційних кроків, роблячи акцент на подальшому діалозі. У публічній площині це виглядає як зміна рамки: від очікувань тиску на Москву – до перекладання м’яча на поле Києва. Саме таку оптику закріпили постсамітні коментарі Трампа в інтерв’ю “Hannity”, а також синхронізовані повідомлення низки медіа.

Конкретних параметрів “домовленостей” озвучено не було. У медіапросторі раніше циркулювали припущення про можливі територіальні обміни чи “заморозку” фронту, однак офіційних підтверджень цьому немає; навпаки, Київ послідовно заявляє про неприйнятність рішень, що підривають територіальну цілісність України. За підсумками Аляски прозвучала й інша важлива деталь: Трамп публічно допускає власну участь у потенційній зустрічі Зеленського з Путіним, якщо така відбудеться, що підсилює роль Вашингтона як головного модератора процесу – у разі якщо процес узагалі стартує.

Для України сигнал із Анкориджа має щонайменше три виміри.

Перший – переговорний. Коли Білий дім комунікує “прогрес із Москвою” і водночас перекладає відповідальність за наступний крок на Київ, зростає ризик тиску на українську сторону із пропозиціями “припинення вогню” без належних гарантій безпеки, контролю за виконанням і механізмів повернення санкцій у разі зриву домовленостей Росією.

Другий – коаліційний. Наголос Трампа на більшій участі Європи означає, що саме ЄС може стати ключовим контрбалансом у збереженні лінії на недопущення “миру” ціною українського суверенітету – або ж, навпаки, каналом для просування компромісів, вигідних Кремлю.

Третій – інформаційний. Риторика про “теплий” результат зустрічі, навіть без реальної угоди, працює на внутрішню політику США й Кремля, зсуваючи дискусію від відповідальності агресора до готовності жертви “йти на мир”.

Що далі? Бачимо кілька базових сценаріїв із різним рівнем ризику для Києва.

Перший – старт формату з участю США, де Україна отримує запрошення на тристоронню зустріч і у відповідь на “режим тиші” домагається зобов’язуючих гарантій: ППО, довгострокового фінансування, графіка поставок озброєння та юридично закріплених “snapback”-санкцій у разі порушень Росією.

Другий – посилення політичного тиску з Вашингтона у випадку, якщо Київ відкине рамку, яку публічно продав Трамп. Це загрожує затримками або умовністю підтримки й створює для РФ стимул затягувати бойові дії, граючи на виснаження.

Третій – “миття рук” США: мінімізація залучення під приводом “небажання Києва домовлятися”, що перекладає тягар війни на Європу і підвищує ставки для нашої обороноздатності.

Четвертий – ревізія лінії Трампа під тиском європейців і американських “яструбів” – повернення до жорсткіших санкційних сценаріїв і стримування, але з ризиком нової хвилі ескалації з боку Кремля.

На даному етапі жоден із них не оформлено в політичне рішення – маємо радше медійну архітектуру післяінтерв’ю.

Аляска як тест для України: що насправді стоїть за самітом Трампа й Путіна

Posted on 15 Серпня, 202515 Серпня, 2025 by Микола Донченко

15 серпня в Анкориджі Дональд Трамп і Володимир Путін проводять перші очні переговори у США з часу повномасштабного вторгнення РФ. Формальна мета – протестувати можливість швидкого припинення вогню, але політична “ціна” будь-якого сценарію безпосередньо зачіпає український суверенітет і систему безпеки Європи.

Зустріч відбувається на військовій базі Joint Base Elmendorf-Richardson, після низки ультимативних заяв Білого дому та візиту до Кремля спеціального посланця Трампа Стіва Віткоффа. Київ публічно відкидає “обмін територіями” і наполягає: жодних рішень щодо української території без участі України.

Контекст зустрічі – різкий підйом ставок Вашингтоном. Наприкінці липня Трамп дав Москві 10 днів на погодження припинення вогню, інакше погрожував “вторинними” тарифами до 100% для країн, що купують російські енергоносії (удар насамперед по Індії та Китаю). Дедлайн минав тиждень тому, але напередодні Аляски тон зсунувся до “спроби домовитися” без негайного прориву. Переговори анонсовані як особиста бесіда тет-а-тет із перекладачами та спільний брифінг.

Умовно на столі три траєкторії – усі вони ризиковані для України, але з різними наслідками.

Перша – “мир за рахунок Донбасу”. Частина американських і європейських коментаторів допускає, що Москва наполягатиме на юридичному “закріпленні” всієї Донецької і Луганської областей під російським контролем в обмін на загальнофронтове припинення вогню та замороження лінії зіткнення на півдні. Навіть якщо така розкладка обговорюється неформально, вона впирається в публічні позиції Києва (“жодних обмінів”) і самих США (заяви напередодні саміту про відсутність рішень щодо території без України). Реалізувати її можна лише через тиск на Київ і союзників – від скорочення допомоги до обмеження розвідданих, – що послаблювало б українські позиції на полі бою саме під час “заморозки”.

Друга – “тиша спочатку, торг потім”. Гіпотетична угода про негайне припинення вогню без попередніх територіальних рішень в обмін на поступки США (санкції, деякі політичні визнання) виглядає привабливою риторично, але в реальності розбивається об правові та політичні бар’єри: від ордера МКС на арешт Путіна – до стійкої коаліції санкцій, які важко “розмотати” без відкату репутаційних гарантій Заходу. Для України така “тиша” без безпекової архітектури й механізмів примусу Москви швидко перетвориться на паузу перед наступним витком війни.

Третя – “зняття напруги без великої угоди”. Після жорсткої тарифної риторики сторони можуть просто відійти від краю ескалації: Вашингтон тимчасово не запускає вторинні тарифи, Москва демонструє кілька кроків “доброї волі” (декларації, “дорожні карти”, часткові обмеження ударів). Це дасть кожній стороні можливість заявити про “прогрес”, але для України означатиме підвішений стан і повзучу легалізацію статус-кво на фронті.

Для України саме зараз важливо, що формула “нічого про Україну без України” має бути перетворена на робочі запобіжники: письмова фіксація, що будь-які наступні рішення приймаються лише у форматі за участі Києва; синхронізація з ЄС і Британією, які готують власні інструменти гарантій і навіть миротворчих місій на випадок реального перемир’я. Також, якщо в Анкориджі не буде прориву, Україні доведеться жити в режимі “плинної підтримки” США: потрібен план “Європа+”, де Лондон і Париж закривають критичні спроможності ППО/ППО-моря, контрБпЛА, боєприпаси й інструкторські програми. Сигнали з Лондона про готовність діяти “в перший день перемир’я” свідчать, що такий контур можливий – і його варто пришвидшити дипломатично вже сьогодні.

Крім того, Києву слід комунікувати чіткі “червоні лінії” для будь-якого подальшого тристороннього формату: відсутність територіальних поступок; обов’язкові безпекові гарантії з правом негайної допомоги у разі порушення перемир’я; виведення російських військ із прифронтових буферів; обмін полоненими та повернення депортованих дітей; поетапне зняття санкцій – лише за верифікований прогрес. Такі рамки не лише унеможливлюють “поганий мир”, а й позбавляють Кремль вигоди від затягування гри.

Нарешті, слід пам’ятати про символізм майданчика. Аляска – це не “нейтральна територія”, а тест на здатність Вашингтона поєднати жорсткі важелі економічного тиску з дипломатією, не підміняючи інтереси України короткотерміновою деескалацією. І саме якість цих запобіжників – а не заголовки про “історичну зустріч” – визначить, чи стане Анкоридж відправною точкою до справедливого миру, чи лише паузою перед новим витком війни.

У соцмережах розійшовся ролик із заявами про тиск силовиків на вдову загиблого воїна

Posted on 15 Серпня, 2025 by Микола Донченко

В українському сегменті соцмереж активно розповсюджують відео, яке, за твердженням авторів, зняте камерою зовнішнього відеоспостереження та демонструє тиск на цивільну жінку.

На записі нібито зафіксовано, як працівники територіального центру комплектування (ТЦК) та представники поліції змушують вдову загиблого військовослужбовця підписати документ про відмову від фінансової компенсації за смерть чоловіка.

ㅤ

Джерело: Telegram-канали

За інформацією, яку поширюють у мережі, жінці начебто пригрозили, що без підпису під цим документом їй не видадуть тіло загиблого для поховання.

Варто зазначити, що звук у відео відсутній, тому перевірити заяви джерел фактично неможливо. При цьому сам ролик викликав широкий резонанс: багато користувачів залишили критичні коментарі на адресу силових органів.

Правоохоронні органи також публічно не коментували цю інформацію, а експерти закликають перевіряти подібні матеріали, аби уникнути поширення неперевірених або маніпулятивних відомостей.

Війна війною, а багатії багатіють: як розшарування може зруйнувати країну зсередини

Posted on 14 Серпня, 202514 Серпня, 2025 by Микола Донченко

Українське суспільство в умовах затяжної війни та економічної кризи розкололось на два різко контрастні світи. З одного боку – фронт, постійна мобілізація, втома і непоправні втрати. З іншого – блискучі автомобілі, елітна нерухомість і навіть закриті вечірки поза межами країни для обраних. Один український паспорт – але два цілком різних досвіди життя.

Поки одні громадяни щодня ризикують життям, інші, здавалося б, живуть у паралельній реальності постматеріального комфорту. Така соціальна прірва стає дедалі очевиднішою і несе загрозу: влада ризикує проґавити момент, коли накопичене обурення “низів” може вилитися у внутрішні бунти через зростаючу несправедливість.

Нерівність доходів та статків в Україні досягла історичного максимуму за роки незалежності. За офіційними даними Державної податкової служби, лише за підсумками 2024 року кількість гривневих мільйонерів зросла на 6 600 осіб, перевищивши 17 000 людей. Загалом ці заможні українці задекларували понад 253,6 млрд грн доходів. Ця цифра вражає на тлі воєнних реалій: доки у прифронтових шпиталях не вистачає базових ліків для поранених, в країні стрімко множиться каста надбагатіїв.

Показовим є і бум дорогих покупок навіть у розпал бойових дій. До кінця третього року війни дедалі більше українців відчувають дисонанс: поки військові просять допомогти з машинами для фронту, в українських містах з’являється все більше наддорогих Porsche, BMW, Ferrari та Rolls-Royce. Лише за 2024 рік українці купили майже 70 000 нових авто, витративши на них рекордні 125 млрд грн – це на 14% більше за кількістю і на 18% більше за видатками, ніж попереднього року. Така новина обурила багатьох, адже поки більшість ледве зводить кінці з кінцями, дехто витрачає шалені суми на розкішні іномарки .

Не дивно, що навіть військові відкрито критикують цю показову розкіш. Колишній депутат, а нині солдат Олег Ляшко емоційно звернувся до покупців люксових авто:

“Ви розумієте, що відбувається? Країна насилу тримається під ударами ворога, кожна машина на фронті – на вагу золота, а ви, сволочі, купуєте бентлі…” – обурювався він у відеозверненні.

У соцмережах прості українці також вибухають гнівом:

“В країні війна, а люди багатіють”, – пишуть під фото одеського блогера, що хизується новим Lamborghini за $400 000.

Феномен сучасної України в тому, що навіть війна не завадила формуванню нового шару сверхбагатіїв – фактично воєнних скоробагатьків, чий добробут росте прямо пропорційно інтенсивності бойових дій та обсягам міжнародної допомоги.

А що ж інша, менш помітна Україна? Для мільйонів громадян війна означає боротьбу за виживання у буквальному сенсі. Гуманітарна криза в країні досягає загрозливого рівня. За оцінками ООН, понад 14,6 млн українців (близько 40% населення) потребуватимуть гуманітарної допомоги у 2024 році. З них майже 5 млн людей (15% населення) стикаються з гострим дефіцитом продовольства і не можуть задовольнити базові потреби в харчуванні. Ці цифри – не просто статистика, а відображення реальної біди, яку переживають родини по всій країні.

Такі історії множаться тисячами. За даними широкого соціологічного опитування наприкінці 2024 року, майже 10% українців не мають коштів навіть на їжу. Ще 42% людей можуть дозволити собі лише продукти харчування, але не в змозі оплачувати інші основні витрати – комунальні послуги, ліки чи одяг. Тобто половина населення балансує на межі бідності. Волонтерські фонди та збори стали для багатьох єдиним рятівним колом: саме за рахунок них лікуються поранені, годуються переселенці, споряджаються солдати. Проте й тут не обходиться без гіркого присмаку – час від часу спалахують скандали про розкрадання гуманітарної допомоги чи оборудки нечистих на руку волонтерів. Кожен такий випадок б’є по довірі суспільства і лише посилює відчуття несправедливості.

На тлі таких контрастів суспільні настрої в Україні стають дедалі тривожнішими. Офіційна патріотична риторика дисонує з реальністю, де для одних війна – це окопи і втрати, а для інших – нагода примножити статки. За даними опитування ВГО “Передові правові ініціативи”, на початку 2025 року 89% громадян вважали, що країна рухається в неправильному напрямку. Це приголомшливий рівень недовіри до курсу влади. Люди не відчувають справедливості – і це підточує сам фундамент суспільного договору між владою та народом.

Варто наголосити: українці – далеко не зрадники чи панікери. Наш народ продемонстрував небачену єдність і стійкість перед лицем зовнішнього ворога. Проте терпець уривається, коли замість очікуваної відданості держави люди бачать показуху та байдужість еліт. Поки прості сім’ї віддають останнє на армію, десь у Женеві чи Лондоні гуляють закриті вечірки за участі українських високопосадовців та олігархів. Поки волонтери збирають по гривні на бронежилети, у Кончі-Заспі будуються нові палаци. Цей когнітивний дисонанс стає вибухонебезпечним. Недарма 73% українців, згідно з тим же опитуванням, виступають за мирні переговори – люди втомились і прагнуть бодай якоїсь передишки. І якщо зовнішній фронт згуртував націю проти агресора, то внутрішній фронт – соціальний та економічний – може розколоти її зсередини.

Історія вчить, що поєднання соціальної нерівності, корумпованості еліт і зовнішнього впливу створює вибухову суміш. Напрошуються паралелі з Кубою 1950-х або навіть з українськими реалiями 1917-го. На Кубі перед революцією невелика правляча верхівка жила в розкошах за підтримки з-за кордону, тоді як більшість населення потерпала від бідності та безправ’я. Результат відомий: суспільний вибух змінив політичний ландшафт за лічені місяці. В сучасній Україні багато спільних рис: західна фінансова та військова допомога підтримує чинну владу і військові кампанії, але пересічні громадяни дедалі більше обурені зубожінням та несправедливістю. Формула, що колись привела до революції на Острові Свободи, наявна і тут: зовнішня підтримка еліт + зростаюче збідніння мас + кричуща корупція.

Вражає цинізм ситуації: навіть смерть стала джерелом збагачення для деяких ділків. Експерти відзначають появу цілого класу підприємців, які наживаються на війні – від постачальників амуніції до будівельників “укриттів” з відкатами. Фактично народ опинився в ролі донора двічі: і на фронті, де гинуть найкращі, і в тилу, де з їхніх кишень нечисті на руку чиновники витягають останнє. Така деформація суспільного договору не може тривати безкінечно. Питання, яке все голосніше лунає у розмовах на кухнях і в соцмережах, – вже не стільки про те, хто переможе на фронті, скільки про те, чи виживе Україна як справедлива держава. Чи залишиться тут місце для кожного, хто поклав здоров’я і життя за Батьківщину? Чи цінність людського життя справді стане пріоритетом, а не порожнім гаслом?

Сучасна Україна дедалі більше нагадує державу “двох реальностей”. В одній – народ, що стікає кров’ю на війні та зводить кінці з кінцями в тилу. В іншій – вузька група осіб, котра під гаслами патріотизму будує власний добробут. Ця ситуація не є нормальним наслідком війни, як дехто намагається виправдати, а швидше результат конкретної соціально-політичної моделі, яка вибудувалася останніми роками. Stability for whom? – хотілося б запитати. Поки влада рапортує про “стабільність” і просить у народу ще трохи потерпіти, під поверхнею наростає небезпечне кипіння.

Влада має усвідомити: ігнорувати внутрішній фронт – не менш згубно, ніж програти зовнішній. Якщо уряд і президент Зеленський не почують голос суспільства, не відновлять відчуття справедливості, країні загрожує не лише зовнішня агресія, а й внутрішній вибух. Соціальні бунти в тилу – це саме той небезпечний момент, який можна проґавити, захопившись лише воєнними проблемами. Справедливість і рівність – не абстрактні поняття, а питання національної безпеки. Коли майже 90% людей не вірять у правильність курсу країни, а мільйони живуть у злиднях поруч із новоявленими мільйонерами, потрібні рішучі кроки. Прозоре розслідування корупційних скандалів, справедливий перерозподіл ресурсів, реальна підтримка постраждалих від війни – без цього соціальний мир довго не втримати.

Національна єдність вимірюється не кількістю прапорів на міжнародних самітах, а відчуттям кожного українця, що про нього дбають і його поважають у власній країні. Зараз, як ніколи, Україні потрібен новий суспільний договір – чесний і справедливий. Інакше можемо отримати ситуацію, коли питання буде не в тому, чиї танки на фронті, а чиї люди на барикадах у тилу. Поки ще є шанс, владі слід поглянути правді в очі: стабільність, побудована на ігноруванні соціальної справедливості, довго не протримається. І щоб країна вистояла, цю внутрішню битву за справедливість потрібно починати вже зараз – разом із народом, а не всупереч йому.

Чому ворогу все частіше вдається проривати оборону ЗСУ: військово-політичний аналіз

Posted on 12 Серпня, 2025 by Микола Донченко

Російські війська змогли прорвати українську оборону на Донеччині, просунувшись приблизно на 18 км та перерізавши важливе шосе поблизу Покровська. Для України це тривожний сигнал, адже прорив загрожує ключовим лініям постачання і може розколоти оборону в регіоні. Чому ворогу вдається рухатися швидше і де шукати причини таких успіхів РФ?

Нижче розглядаємо актуальну військово-політичну ситуацію, роль логістики, стан української оборони, ротацію сил, підтримку союзників, можливі прорахунки командування, а також вплив сучасних дронів, авіації та артилерії на перебіг боїв. Аналіз спирається на оцінки незалежних міжнародних та українських військових експертів.

Поточна ситуація та політичний контекст

Російські війська активізували наступальні дії на Донбасі саме напередодні важливих дипломатичних подій. Зокрема, напередодні саміту у серпні 2025 року вони прорвали фронт на покровському напрямку, що збіглося в часі з підготовкою до зустрічі Дональда Трампа і Владіміра Путіна. Аналітики припускають, що Кремль прагне пред’явити будь-які здобутки на полі бою як козир на переговорах – наприклад, повний контроль над Донеччиною. Водночас українські експерти зазначають, що цей наступ РФ готувала давно, а не спонтанно “під зустріч”. Як відзначає військовий аналітик Богдан Мирошніков, росіяни підводили ґрунт для цього прориву місяцями: перекинули частини зі Сумщини, ще навесні захопили дрібні населені пункти (Коптєве, Новоекономічне) для створення плацдармів – хоч ці події лишалися поза увагою публіки. Таким чином, останні успіхи РФ на фронті є результатом довготривалої підготовки та накопичення ресурсів. Кремль планомірно нарощував сили, аби спробувати зламати українську оборону саме зараз, коли світова увага і підтримка ризикують послабшати.

Логістичні чинники та забезпечення

Зосередження сил противника. Однією з головних причин проривів стали величезні ресурси, які Росія кинула на окремі напрямки. На покровському відтинку фронту окупанти сконцентрували понад 100 тисяч солдатів – масштаб угруповання, який речник угруповання військ “Дніпро” порівняв з боями Другої світової війни. Така чисельна перевага дозволяє здійснювати одночасно десятки штурмових груп і охоплювати фронт з різних боків. Зокрема, під Покровськом росіяни наступали одразу з північного сходу і південного заходу, намагаючись взяти місто в напівоточення і відрізати від постачання. Для цього було здійснено захоплення низки сіл та перерізано шосе Добропілля-Краматорськ, що є важливою артерією постачання українських військ у Донбасі. В результаті українська логістика на цьому напрямку ускладнилася – виникла загроза, що угруповання в Покровську і навколишніх містах втратять наземні шляхи забезпечення, повторивши небезпечний сценарій оперативного оточення.

Боєприпаси та перевага в артилерії. Інший логістичний виклик – це забезпечення боєприпасами. Росія за роки війни суттєво наростила власне виробництво боєприпасів, залучила запаси союзників (наприклад, північнокорейські снаряди) і досі має значний артилерійський арсенал. У той час, як Україна залежить від західних поставок, які не завжди встигають за темпом боїв. За оцінками Reuters, попри новий великий пакет військової допомоги США, світовий дефіцит артилерійських снарядів означає, що щонайменше до кінця 2025 року Україна й надалі буде відчувати “снарядний голод” і поступатися Росії в інтенсивності вогню. Хоча Захід і нарощує виробництво, у короткостроковій перспективі росіяни можуть випускати більше боєприпасів, ніж українська армія отримує. В результаті на окремих ділянках ворог створює вогневу перевагу, засипаючи українські позиції мінами та снарядами, що виснажує оборону і полегшує наступ.

Контроль комунікацій та постачання. Росія активно застосовує дрони та диверсійні групи, щоб порушити українську логістику. З початку літнього наступу на Донеччині ворог масовано використовував безпілотники для встановлення вогневого контролю над шляхами підвозу – спостережні БПЛА виявляли колони постачання, після чого артилерія накривала дороги. Навіть після прориву і захоплення ділянки траси росіяни не поспішають атакувати укріплення лоб в лоб – замість цього вони намагаються тримати дорогу під постійним прицільним вогнем, щоб завадити підвезенню боєприпасів і резервів до українських частин на загрозливому напрямку.

Стан української оборони

Фортифікації та їх обходження. За два роки війни Україна створила глибокоешелоновану оборону на сході – так званий “фортифікаційний пояс” міст-фортець (Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка, Покровськ) та мережу окопів, бліндажів, мінних полів і протитанкових ровів у полях . Ця оборонна “стіна” довгий час стримувала просування ворога. Проте останні події показали, що росіяни адаптували свою тактику, аби знизити ефективність наших укріплень. Зокрема, на підступах до Покровська українські інженери збудували потужні оборонні рубежі – протитанкові рови, земляні вали, довготривалі опорні пункти. Але ворог не став штурмувати їх напряму. Натомість російські підрозділи обійшли найбільш укріплені вузли, прориваючись крізь слабші ділянки між ними . Тилові добре укріплені позиції опинилися в оточенні або відрізані від постачання і можуть бути взяті практично без бою, якщо українські війська відійдуть. Солдати попереджають: якщо противник закріпиться на залишених нами фортифікаціях, вибити його звідти буде надзвичайно важко.

“Фронт тріщить”. Оборонні лінії на Донбасі зазнають колосального навантаження. Українські командири визнають, що ситуація на східному фронті погіршилася – два роки безперервних боїв виснажили і війська, і укріплення. Російська артилерія тижнями розбиває лісосмуги та позиції, перетворюючи колись непрохідні гаю на “вирубки” із обгорілих пеньків. Навіть найміцніші укриття не гарантують захисту від надпотужних авіабомб. Зокрема, росіяни все частіше застосовують важкі керовані авіабомби (так звані “плануючі бомби”) масою 500–1500 кг, які скидають з безпечної відстані поза межами української ППО. Ці бомби, оснащені крилами і GPS-наведенням, здатні знищувати навіть укріплені бетонні позиції. За даними української сторони, лише за один тиждень вересня 2024 року росіяни скинули по фронту понад 900 таких бомб. Їхня руйнівна сила призводить до того, що частина раніше неприступних оборонних точок на сході просто “випалені” з повітря і більше не можуть слугувати надійною лінією захисту. Оборона буквально кришиться під ударами авіації та важкої артилерії, якщо у захисників нема чим ефективно збити бомбардувальники чи придушити ворожі батареї.

Втрати і мобілізація. Значні втрати, на жаль, змушують постійно доукомплектовувати підрозділи менш досвідченими бійцями. Багато військовослужбовців першої хвилі 2022 року були поранені чи загинули, тож їх місце займають мобілізовані пізніше солдати, часто з коротким навчанням. Це об’єктивно впливає на стійкість оборони. Скажімо, згаданий боєць Віктор зізнається, що прибув на фронт фактично без бойового досвіду: через чотири місяці після початку війни його мобілізували, тижнями копали окопи на півночі, потім кинули під Бахмут, видали кулемет – і за тиждень він вже був на передовій у Донецькій області. Подібні історії непоодинокі, отож якість поповнення не завжди встигає за потребами фронту.

Брак резервів на критичних напрямках. Коли противник прориває лінію, успіх або провал оборони залежить від наявності резервів для швидкого контрудару. На жаль, у момент прориву під Покровськом українських резервів виявилося замало, щоб миттєво “заткнути дірку”. Як зазначив колишній начальник штабу полку “Азов” Богдан Кротевич, фронт почав “тріщати” саме через нестачу резервів: коли їх не вистачає, неможливо швидко відновити позиції звичними штурмами. Доводиться імпровізувати, перекидати підрозділи з інших ділянок. Генерал Олександр Сирський був змушений екстрено спрямувати додаткові сили на загрозливий напрямок, щойно стало відомо про прорив оборони на стику двох корпусів під Дружківкою. Резерви прибули, але їхній ефект проявиться не одразу. Взагалі, постійна напруга вздовж усієї лінії фронту утруднює створення потужного загального резерву – більшість боєздатних батальйонів вже в боях. Тому українське командування інколи змушене латати прориви “останнім складом” сил, що теж несе ризики.

Моральний дух. Після невдалого літнього контрнаступу 2023 року серед частини особового складу запанували розчарування та втома – ейфорія змінилася реалізмом і розумінням, що війна буде довгою і важкою. Опитування свідчать, що українське суспільство психологічно втомилося від війни, дедалі більше людей хочуть миру через переговори. Хоча бойовий дух армії залишається високим, затягування війни і брак швидких перемог можуть впливати на мотивацію бійців.

Стратегічні помилки чи зміни в підходах

Тактика РФ: від “м’ясних штурмів” до маневрених груп. Однією з суттєвих змін, що дозволила росіянам досягати результатів, стала еволюція їхньої тактики. Якщо під Бахмутом чи Вугледаром у 2022–2023 роках противник діяв “в лоб”, посилаючи хвилі піхоти та техніки і зазнаючи гігантських втрат, то тепер такого стилю значно менше. Після невдач російські генерали зробили висновки. Як зазначає кореспондент BBC Абдуjalil Abdurasulov, нині по всьому Донбасу росіяни замість масованих атак невеликими силами беруть числом спроб: висувають вперед маленькі штурмові групи (5–10 осіб) з різних напрямків одночасно. Багато таких груп гине, але зрештою якійсь одній вдається “просочитися” до окопів, особливо якщо захисники виснажені. Цим способом ворог почав захоплювати приблизно по одному населеному пункту на день на окремих відрізках фронту, хоч ціною і величезних втрат. В хід ідуть мотоколяски, мотоцикли, цивільні пікапи та навіть електросамокати – будь-що, аби швидко довезти малу групу піхоти ближче до позицій під прикриттям складок місцевості. Досягнувши українських окопів, такі групи можуть на короткий час закріпитися.

Прорахунки і проігноровані сигнали. Військові аналітики в Україні відверто вказують і на помилки українського командування, що могли сприяти ворожим проривам. Зокрема, Станіслав Бунятов (позивний “Осман”), офіцер ЗСУ, коментуючи ситуацію під Дружківкою, зазначив: можливий російський прорив став наслідком нетверезої оцінки власних сил і можливостей ворога. За його словами, ворог не виник нізвідки і не пробиває оборону раптово – передумови накопичувалися давно: удари по стику позицій, ознаки підготовки наступу були помітні, але на них вчасно не відреагували. Інакше кажучи, командування пропустило момент, коли треба було посилити саме цю ділянку, що дозволило росіянам успішно вдарити на межі між двома українськими корпусами. Бунятов критикує і явище показового заспокоєння, “політику брехні про нібито контрольовану ситуацію”: коли наголошували, що все під контролем, хоча реальні дані свідчили про небезпеку. Така самоуспокоєність могла призвести до того, що захисників на критичному напрямку виявилося менше, ніж вимагала обстановка, а реагування запізнилося. Це не провина окремої бригади, підкреслює офіцер, а системна проблема в управлінні, яку ворог майстерно використав .

Інший фактор – певний розрив у управлінні військами. Той же аналітик Мирошніков звертає увагу, що перед російським проривом відбувалася реорганізація українського командування на тому напрямку: змінювалась структура управління (передача контролю від оперативно-тактичного угруповання на рівень корпусу). У такі моменти завжди є ризик плутанини, і, за словами експерта, це створило “хаос в керуванні”, яким негайно скористався ворог. Поки нове командування повністю освоїлось, росіяни вже прорвали стики відповідальності.

Висновки

Останні успіхи РФ на фронті – це наслідок поєднання багатьох факторів. Ворог використав свою чисельну перевагу та логістичну підготовку, щоб нав’язати українській армії виснажливі бої на вигідних для себе умовах. Росіяни кинули величезні сили і ресурси, перейшли до тактики дрібних, мобільних груп, підтриманих тотальним застосуванням дронів, артилерії та авіабомб. Українська оборона, хоч і міцна, в окремих місцях дала тріщину під цим тиском – позначилися і об’єктивні чинники (нестача боєприпасів, втома військ, затримки з технікою), і певні помилки в оцінці загроз.

У підсумку, прориви фронту, які російська армія здійснила останнім часом, стали можливими через сукупність військово-політичних причин: від стратегічної ставки Кремля на затяжну війну до обмеженості українських ресурсів і окремих прорахунків у обороні. Це тривожний сигнал, але не вирок. Ключовим питанням залишається, як довго Україна, менша чисельно і поки що гірше забезпечена, зможе витримувати такий натиск і чи встигне світ надати їй достатньо підтримки, щоб переломити ситуацію.