Масований удар по нафтобазі в Енгельсі став не тільки маркером успішності українських атак у глибині російської території, а й додатково висвітлив вразливі місця в системі протиповітряної оборони РФ.
Формально саме Саратовська область, де розташований Енгельс, у радянські часи мала достатньо ешелоновану ППО, однак останні події свідчать, що до нинішнього стану речей це не має великого відношення.
Згідно з даними Генштабу ЗСУ, російські війська від початку повномасштабного вторгнення втратили понад тисячу одиниць систем ППО. У РФ зберігається надзвичайно низький темп виробництва нових зенітних ракетних комплексів, а ремонт і відновлення боєздатних систем також відбуваються повільно. Водночас росіяни продовжують втрачати близько трьох десятків одиниць ППО щомісяця, а здатні відновити чи виготовити лише кілька. У підсумку Росія входить у 2025 рік з критичним браком ефективних систем протиповітряного захисту.
Ані СРСР, ані сучасна Росія не могли повноцінно закрити свій неосяжний повітряний простір. Якщо порівнювати із часами «холодної війни», коли найсильніше прикривалися Московська область та стратегічні регіони, то нині можна побачити подібні «дірки» в захисті навіть там, де нібито мала б панувати багатоешелонована ППО.
Саратовщина вважалася досить захищеною, особливо із розміщеними тут базами стратегічної авіації. Проте кілька послідовних ударів імовірно українськими дронами чи ракетами по Енгельсу підтвердили, що «щільність» ППО залишилася привабливою лише на папері. Заяви російської сторони про те, що нібито «впали уламки» чи «атаки успішно відбиті», не переконують у реальній захищеності цих об’єктів.
Останнім часом спостерігається тенденція, коли Росія почала ставити на бойове чергування навіть експортні версії власних ЗРК чи «арктичні» комплекси, які раніше ніколи не розгортали в центральних регіонах. Це свідчить, що московське керівництво буквально «збирає по крихтах» будь-які засоби протиповітряної оборони. Яскравим прикладом став арктичний «Панцир-СА», випадково засвічений у репортажі росЗМІ, що тепер захищає Москву замість того, щоб перебувати в полярних широтах.
Удар по Енгельсу оголює не просто локальну нестачу ЗРК, а й системне вичерпання можливостей російської ППО. Москва входить у 2025 рік, намагаючись продемонструвати силу перед інавгурацією Дональда Трампа, але замість гучних «перемог», маємо критику зсередини й відсутність переконливих результатів на фронті. Можливо, російське командування розраховувало завдати серії резонансних успіхів, щоби переконати наступну адміністрацію США в необхідності «домовлятися». Проте в реальності Росія постає радше стороною, чия ППО тріщить по швах і не забезпечує надійного прикриття навіть на стратегічних об’єктах.
Завдяки системним діям ЗСУ з виявлення та виснаження російських систем ППО (як на полі бою, так і в глибокому тилу РФ), Київ отримує додаткові важелі для подальших атак і створення психологічного тиску на ворога. Якщо раніше Росія вважала, що «під парасолькою ППО» почувається безпечно, то приклад Енгельса і багатьох інших епізодів показує, що такі уявлення були завищеними. Україна ж, з огляду на слова президента Володимира Зеленського про нарощування власного виробництва дронів і ракет, відверто дає зрозуміти: потенціал для ударів лише наростає.
Удар по Енгельсу та інші успішні «прильоти» українських сил по тилових цілях РФ підтверджують дві ключові речі. По-перше, ППО Росії, попри всю пропаганду, має великі дірки й не встигає лататися через високі втрати. По-друге, для України відкривається дедалі більший простір застосування високоточних чи дронових ударів у глибині ворожої території, що психологічно «триматиме в тонусі» Кремль і демотивуватиме російську еліту.
На початку 2025 року Росія не демонструє жодних суттєвих зрушень у посиленні своєї ППО, натомість продовжує реагувати запереченнями та «відмовками». Для Києва це шанс активізувати подальший тиск, у тому числі через «удари у тил», і наполягати на тому, що російська загроза не така непохитна, як може здаватися багатьом на Заході. Усе це доповнює загальну картину, коли Україна поступово набуває наступальних спроможностей, а Росія намагається не втратити обличчя, але відчуває дедалі більший брак ресурсів і технологій, щоб бодай якось втримати власну безпеку.
