Чи зможе Європа перегнати Америку у сфері оборони: великі плани та гіркі реалії

На початку березня 2025 року однією з головних тем у політичних та експертних колах ЄС стало питання кардинального переозброєння та зменшення залежності європейських країн від США, особливо в контексті складних відносин із Вашингтоном після приходу Дональда Трампа до влади.

Хоча європейські лідери голосно заявляють про необхідність “стратегічної автономії”, зокрема й військової, ситуація для реалізації таких амбіцій виглядає дуже суперечливою.

Плани ЄС: великі кошти та надії

Минулого тижня на одному з самітів Євросоюз презентував план різкого збільшення військових бюджетів, дозволивши окремим державам-членам (особливо Німеччині) перевищувати звичні обмеження з дефіциту. Майбутній канцлер ФРН Фрідріх Мерц запропонував виділити додатково близько 500 млрд євро на оборонні та інфраструктурні програми – і це передбачається частково профінансувати за рахунок зростання державного боргу. Схоже, що саме Берлін розглядають як “фінансовий мотор” європейського переозброєння, адже в Німеччині відносно низьке (близько 63% ВВП) співвідношення держборгу до економічних показників.

Офіційна мета таких кроків – посилити можливості Європи у військовій сфері, позбутися домінування Пентагону і, водночас, розширити виробництво озброєнь для потреб України. Утім, чи здатна Європа справді вийти на потрібний рівень незалежного військово-промислового комплексу, поки що відкрите питання.

Проблеми європейської економіки

Реальність полягає в тому, що економіка ЄС переживає відразу кілька кризових викликів, котрі накопичувалися роками. По-перше, єврозона страждає від низької конкурентоспроможності через високі податки, дорогу робочу силу і складне регулювання відносин між державою та бізнесом. По-друге, дорогі енергоносії та відсутність стабільних внутрішніх джерел сировини змушують виробників або скорочувати виробництво, або переносити його у треті країни. Так відбулося, зокрема, масштабне перенесення промислових потужностей до Китаю чи держав Південно-Східної Азії.

Криза, пов’язана з війною в Україні та скороченням поставок російських нафти і газу, лише поглибила проблему енергозалежності: для фабрик та заводів у ЄС це виливається у захмарні рахунки. Також варто згадати величезну емісію європейських валют під час пандемії COVID-19, яка заклала основу для різкого зростання інфляції.

Таким чином, коли Європа планує надрукувати ще сотні мільярдів євро задля військових витрат, постає ризик повторення долі СРСР, де перевитрати на оборону підірвали економіку. Якщо ж говорити про альтернативу – фінансувати військові програми шляхом урізання соціальних видатків чи заморожування зарплат – це може спричинити масове невдоволення населення та політичну дестабілізацію всередині самого ЄС.

Залежність від США: а чи справді можна її зменшити?

Головним постачальником зброї для більшості країн Європи залишається Сполучені Штати. Згідно з останніми оцінками, понад 80% коштів, які держави ЄС витрачають на закупівлю військової техніки, йдуть “за океан”. Європейські лідери, звісно, говорять, що хочуть розвивати власний оборонно-промисловий комплекс. Але навіть якщо умовно Берлін і Париж активізуються, щоб випускати “європейські” зразки танків чи ракет, потрібно принаймні кілька років (а інколи десятиліть), аби розгорнути відповідні виробничі лінії. Також є проблема сировини та напівпровідників: чимало критичних компонентів доведеться імпортувати, що зменшує економічний сенс від самостійності.

Окрім того, США майже щотижня нагадують про можливість запровадження підвищених мит на європейські товари. Уявімо, що ЄС уже намагається мінімізувати купівлю американських озброєнь і виходить на світові ринки зі своїми військовими продуктами. Але тоді Штати можуть у відповідь «надавити» економічно, ще більше погіршивши становище Європи.

Український фактор та євроскептицизм

Офіційно всі ці мільярдні витрати пояснюють ще й необхідністю підтримувати оборону України. Після того, як Дональд Трамп критично висловлюється про «невдалі інвестиції» в Київ, європейці бажають довести, що вони самі зможуть витримати тягар військової допомоги. Однак реальність така, що ЄС не готовий повністю замістити ресурси, які раніше постачали США. Самі брюссельські чиновники визнають: “Ми не можемо повністю перебрати на себе весь обсяг американської військової підтримки”.

Саме тому, навіть попри публічну критику Трампа і загравання з «планами незалежності», у дипломатичних колах ЄС триває пошук компромісів. Мовляв, якщо Вашингтон на тлі тиску Трампа скоротить допомогу Україні, то Європі нікуди не подітися – треба буде або заповнювати цю дірку самотужки, або умовляти Київ про якісь домовленості.

Погляд у бік Росії?

Ще один цікавий поворот: у лавах європейського бізнесу все голосніше звучать думки про те, що треба б “відновити” (хоч і частково) стосунки з Росією. Адже тоді можна повернутися до дешевих енергоносіїв і величезного російського ринку. Та офіційно більшість лідерів ЄС виключають таку опцію, поки війна в Україні не завершиться. Тобто “замирення” з Кремлем викликало б шквал критики, і поки політичний мейнстрим тримається твердої лінії — ізоляції Росії. Однак у разі загострення економічної та фінансової кризи Європа може піти навіть на кардинальні кроки. І це теж залежить від того, чи продовжиться російська агресія.

Висновки

Попри грандіозні заяви про “стратегічну автономію”, європейські країни стикаються з масою перешкод, аби реально замінити американську військову підтримку та розвинути своє власне оборонне виробництво. Надмірна емісія грошей, ризик інфляції, дефіцити бюджетів і зависокі соціальні стандарти створюють доволі хитке підґрунтя для масштабної гонки озброєнь. Крім того, тривала залежність від США (від готових зразків зброї до технологій) залишається серйозним бар’єром. Усе це свідчить, що “перевооруження Європи” швидше виглядає політичним гаслом, ніж цілісною економічно обґрунтованою програмою.

ЄС може і прагне самостійності, але брак ресурсів та готовності до «жертв» не дозволяє очікувати швидких змін. Тим більше, за умови збереження війни в Україні та конфронтації з Кремлем. Усе виглядає так, що без мирного врегулювання і налагодження хоч якоїсь стабільності в регіоні говорити про повну незалежність Європи від Америки в оборонній сфері — надто оптимістично.

The Telegraph: “Курська авантюра Зеленського: чи варта вона була того?”

Минулорічне заходження України на російську територію в Курській області суттєво вплинув на моральний стан суспільства. Але тільки зараз українці починають усвідомлювати всі наслідки цієї події.

За даними The Telegraph, ця операція стала першим випадком вторгнення на російську територію з часів Другої світової війни та сильно вдарили по суспільству.

Підрозділи ЗСУ, оснащені західною бронетехнікою та артилерією, перетнули кордон 6 серпня і за кілька днів захопили 1 300 квадратних кілометрів території, зокрема важливий транспортний вузол — місто Суджа, яке відіграє ключову роль у транзиті російського газу до Європи.

Спершу українська сторона вважала цей успіх стратегічною перевагою для можливих переговорів про завершення війни.

“Після перших тижнів бойових дій російське командування, не зумівши подолати український опір, почало перекидати окремі підрозділи своєї армії в Курську область. Це, своєю чергою, значно скоротило бойові можливості росіян на сході та півдні України”, – сказав Сергій Кузан, представник Українського центру безпеки та співробітництва, колишній радник Міністерства оборони.

Деякі елітні підрозділи росіян, включно з 810-ю і 155-ю бригадами морської піхоти, були перекинуті з України для зміцнення 60-тисячного військового контингенту Росії. Кузан вважає, що ці сили, які були задіяні РФ для того, щоб витіснити українців, могли бути застосовані в Покровську, де зараз тривають активні бойові дії.

Однак ситуація кардинально змінилася, коли російські війська розпочали контрнаступ та поступово витіснили ЗСУ, застосовуючи новітні безпілотники та залучивши підкріплення, зокрема північнокорейських солдатів. У результаті до листопада Україна втратила 40% контрольованої території на Курщині.

Оборона Суджі залишалася однією з найскладніших ділянок фронту. Згідно з оцінками аналітиків, Україна тримала позиції в місті, маючи лише одну діючу дорогу для постачання. Під постійним обстрілом ця артерія стала вразливою ціллю для російських атак.

16 січня російська армія задіяла спеціальний підрозділ дронів “Рубікон”, що використовує сучасні безпілотники на волоконно-оптичному зв’язку, які неможливо заглушити. Це призвело до значних втрат техніки ЗСУ та ускладнило логістику.

22 січня командування Збройних сил України ухвалило рішення про відступ із Суджі, аби уникнути великих втрат. Президент України Володимир Зеленський заявив, що це було необхідне рішення для збереження життів військових.

“Ми робимо те, що потрібно — зберігаємо життя наших захисників”, — наголосив Зеленський.

Попри відступ, українська сторона заявляє, що повідомлення про “оточення” українських військ є вигадкою російської пропаганди. Генштаб України підкреслив, що це чергова спроба Кремля тиснути на Київ та його міжнародних партнерів.

Втім, Джон Форман, колишній військовий аташе Великої Британії в Москві, висловлює більш песимістичний погляд на ситуацію. Він вважає, що операція не призвела до значного уповільнення російського просування на Донбасі, а, навпаки, викликала сплеск мобілізації.

“Я вважаю, що це було необачно і не має сенсу з точки зору стратегії. Тактично це, можливо, і підняло бойовий дух українців, але це не змінить хід війни на вашу користь”, – заявив британський військовий.

Чому Україна не зберегла ракетний потенціал та чи реально його відродити?

Україна свого часу була флагманом ракетобудування в СРСР. У Дніпрі на “Південмаші” створювали найпотужніші стратегічні ракети, включно з міжконтинентальними Р-36 (“Сатана”) та РТ-23 (“Молодець”), а також космічні носії “Зеніт”. Конструкторське бюро “Південне” розробляло ракетні системи, які забезпечували ядерну міць Радянського Союзу.

Здавалося б, після здобуття незалежності Україна мала всі шанси продовжувати цю справу. Але реальність склалася інакше. Перші роки незалежності країна взяла курс на демілітаризацію: передала ядерні боєголовки Росії, поступилася ключовими технологіями та фактично зупинила розробку ракет великої дальності.

1.Будапештський меморандум та роззброєння. У 1994 році Україна відмовилася від ядерного статусу в обмін на сумнівні “гарантії” безпеки. Фактично це означало припинення розробки та виробництва міжконтинентальних ракет.

2.Економічний колапс 1990-х. Промисловість занепадала, а військові підприємства втрачали замовників і кошти. Ракети стали надто дорогою “іграшкою” для армії, якій урізали фінансування майже до нуля.

3.Політичні пріоритети. Уряд робив ставку на міжнародні гарантії та дипломатію, а не на розбудову власної потужної оборонної галузі. Вважалося, що в сучасному світі масштабний напад — малоймовірний.

4.Відсутність політичної волі. При кожній зміні влади оборонне виробництво або ігнорували, або “пиляли” бюджет в інтересах окремих осіб. Повноцінні програми створення ракетних комплексів відкладалися на невизначений термін.

Чому після 2014 року не зʼявилися українські ракети середньої та великої дальності?

Здавалося б, анексія Криму та початок війни на Донбасі мали підштовхнути до швидкого відновлення ракетних технологій. Проте й цього не сталося з низки причин:

Фінансовий дефіцит. Гроші спершу йшли на формування боєздатних сухопутних військ, забезпечення солдатів, модернізацію бронетехніки. Створення сучасного ракетного комплексу потребує мільярдних вкладень.

Розрив із російськими постачальниками. Раніше багато критичних компонентів завозилися з РФ або розроблялися спільно. Після 2014 року ці ланцюжки розірвалися, а замінити їх швидко не вдалося.

Недооцінка масштабної агресії. Багато хто не вірив, що Росія піде на повномасштабне вторгнення, тому упор робили на легкі та мобільні частини, а не на стратегічні системи.

Корупція та бюрократія. Коштів і без того не вистачало, а ті, що виділяли, часто розчинялися в бюрократичних “схемах”. Це гальмувало розробку нових зразків зброї.

Водночас зрушення все ж таки були: від розробки крилатих ракет “Нептун” до проєкту ОТРК “Гром-2”. Але ці програми залишалися точковими і не переростали у справді масштабне виробництво.

Чи можливо відновити ракетобудування зараз?

Технічні передумови збереглися: “Південмаш” і “Південне” все ще володіють унікальним інженерним досвідом. Проте щоб налагодити серійний випуск сучасних ракет середньої та великої дальності, потрібні колосальні ресурси:

1.Фінансова підтримка та міжнародна допомога. Україна воює, тому пріоритети розподілу бюджету цілком зрозумілі. Інвестиції в ракетну програму — це довгострокова стратегія, яку не всі готові підтримувати негайно.

2.Модернізація виробничих потужностей. Чимало радянських технологій застаріло і потребує актуалізації. Потрібні нові матеріали, електроніка, двигуни. Все це слід або закуповувати у Заходу, або розробляти власними зусиллями.

3.Міжнародні обмеження. Режим нерозповсюдження ракетних технологій (MTCR) не забороняє виробляти ракети для власних потреб, але співпраця із західними партнерами тут має свої політичні ризики — не всі хочуть ескалації з Росією.

4.Вразливість об’єктів. Росія неодноразово атакувала підприємства оборонної галузі. Ракетне виробництво одразу стане мішенню для ударів, тому передбачити безпечне середовище для таких проєктів надзвичайно складно.

Таким чином, Україна в минулому мала реальний шанс зберегти і примножити унікальний ракетний потенціал, проте вибрала інший шлях — роззброєння, наївно сподіваючись на гарантії безпеки.  Сьогодні всім очевидна потреба в розробці та виробництві ракетних комплексів. Це шлях, що вимагає неймовірної політичної волі, великих інвестицій і міжнародної координації. Але власні озброєння — це те, без чого Україні складно гарантувати безпеку в довгостроковій перспективі.

Переговори США та України в Джидді: тактичний компроміс чи стратегічний поворот?

11 березня 2025 року в саудівській Джидді завершилися переговори між делегаціями України та США, які без перебільшення можна назвати одними з найважливіших за весь період нинішнього конфлікту.

На тлі тривалого застою та важких боїв на фронті Київ погодився на пропозицію адміністрації Трампа про негайне й повне припинення вогню. Важливо те, що йдеться не тільки про повітряний і морський простір, а й про повне припинення наземних операцій – умову, яку ще недавно українське керівництво категорично відкидало.

Ще донедавна голова Офісу президента України Андрій Єрмак і українські дипломати заявляли, що така вимога прирівнюється до капітуляції. Чому ж Київ пішов на поступки саме зараз? Ймовірно, українська сторона опинилася перед вибором меншого з двох зол: або продовження виснажливих бойових дій із виснаженням ресурсів та зростаючою втомою союзників, або тактичне перемир’я, яке дає передишку та відкриває можливість відновити міжнародну підтримку, насамперед з боку Вашингтона.

Принципово важливо, що запропонований режим припинення вогню не є безстроковим – він розрахований усього на 30 днів із можливістю продовження. Це дозволяє Києву зберегти обличчя і не сприймати цей крок як остаточну поразку чи політичну капітуляцію. Водночас очевидно й інше: від свого плану “обмеженого перемир’я” (тільки в повітрі й на морі), який раніше просувала Банкова, Україні довелося відмовитися.

США, зі свого боку, оперативно заохотили цей крок української влади. Уже оголошено про негайне поновлення постачання озброєнь, а також відновлення активного обміну розвідувальною інформацією. Це свідчить, що адміністрація Трампа продовжує використовувати інструменти “батога та пряника”, здійснюючи тиск на Київ і водночас пропонуючи йому конкретні вигоди. Американці чітко сигналізують Україні: дотримання вимог Вашингтона дозволить не лише стабілізувати фронт, а й значно посилити власні позиції у перспективі.

Проте успіх досягнутих домовленостей повністю залежить від того, як поведеться Росія. Найближчими днями до Москви прибуде спецпредставник президента Трампа Уіткофф, який озвучить Кремлю аналогічну пропозицію щодо 30-денного перемир’я. У Білому домі вже публічно висловили сподівання на позитивну реакцію Москви, але передбачити точну відповідь російського керівництва наразі неможливо.

Для Москви така пропозиція є двоякою. З одного боку, перемир’я дає шанс знизити санкційний тиск і виграти час для економічного та військового відновлення. З іншого – Кремль може сприйняти це як американську пастку, спрямовану на фіксацію нинішньої лінії фронту і підготовку України до нового етапу війни за посиленої підтримки західних союзників.

Таким чином, переговори у Джидді стали не лише важливим тактичним кроком, але й потенційно стратегічним поворотом у конфлікті. Київ продемонстрував гнучкість, погодившись на болючі поступки, але при цьому зберіг можливість продовжити боротьбу в покращених умовах підтримки Заходу. Вашингтон, зі свого боку, підтвердив намір керувати процесом мирного врегулювання, зберігаючи за собою роль головного зовнішнього арбітра.

Тепер уся увага зосереджується на Москві. Саме її відповідь визначить, чи стане саудівська зустріч початком реального мирного процесу, або ж залишиться черговим маневром у довгій та виснажливій геополітичній партії.

Удар дронів по Москві: Київ змушує Росію погодитись на мораторій ударів у повітрі та на морі

У вівторок, 11 березня, Збройні сили України завдали масованого удару безпілотниками по Москві та Московській області, що стало одним із найбільших від початку повномасштабного вторгнення росіян.

За інформацією російської сторони, за цю добу було збито або перехоплено щонайменше 337 дронів: 91 БПЛА над Московською областю, 126 над Курськом, 38 над Брянськом, 25 над Бєлгородом, 22 над Рязанню, 10 над Калугою, 8 над Липецьком, 8 над Орлом, 6 над Воронежем і 3 над Нижнім Новгородом.

Попри те що українська сторона офіційно не коментувала цю ситуацію, у мережі активно обговорюють подію та висувають власні версії мотивів і цілепокладання Києва.

Російська пропаганда дуже швидко пов’язала масований наліт із переговорами між українською та американською делегаціями, які відбувалися того дня в Саудівській Аравії, стверджуючи, що Київ нібито прагне зірвати мирний процес. Однак важливість масованого удару Збройних Сил України по Росії, а особливо по Москві та Московській області, насправді криється зовсім не в цьому.

Ця атака мала набагато ширше значення, ніж намагаються уявити російські пропагандисти, — передусім інформаційно-психологічне та політичне. Вона покликана продемонструвати, що Україна здатна діяти самостійно й ефективно відповідати на ворожі дії навіть за умов обмеженої чи недостатньої допомоги Заходу. Одним із ключових сигналів цього удару є те, що Україна не є винятково “залежним” гравцем, який покладається лише на зовнішню підтримку, а здатна реалізовувати масштабні військові операції власними силами.

Крім того, головний лейтмотив цієї атаки — зруйнувати міф Кремля про те, що запропонований Україною мораторій на удари по цивільній інфраструктурі, нафтових і газових об’єктах, а також обмеження бойових дій в повітрі та на морі є нібито невигідним для Росії, оскільки російські ракетні й дронові удари, мовляв, завдають набагато більшої шкоди обороноздатності України, ніж українські удари по Росії.

Після останнього масованого нальоту стало очевидним: будь-які удари, російські чи українські, можуть спричинити серйозні збитки — і для інфраструктури, і для мирного населення, і для економіки. Отже, російській владі варто замислитися, чи виправдане подальше ігнорування пропозицій Києва щодо обмеження ударів, адже зростання загроз у російському тилу відтепер набуває дедалі реальніших обрисів.

Зрештою, реакція суспільства на такі удари може вплинути на внутрішню політику Росії: поки Кремль утримує людей у переконанні, що “війна десь далеко”, масовані нальоти ближче до столиці показують, що небезпека стосується безпосередньо і російських регіонів. Відповідно, твердження про “безкарність” чи “повну невразливість” Росії стає все менш переконливим, а російське суспільство рано чи пізно почне ставити все більше запитань до свого керівництва.

Таким чином, масована атака дронів на Москву та Московську область виявилася не просто військовою операцією, а потужним інформаційно-психологічним сигналом, спрямованим на підрив головного пропагандистського міфу Кремля: що Україна не може завдати відчутних ударів по російській інфраструктурі, а пропонований Києвом мораторій буцімто невигідний для самої Росії. Стає дедалі очевиднішим, що ігнорування пропозицій України може боляче вдарити саме по російських економічних і соціальних інтересах.

Росіяни звітують про так зване “відновлення” доріг на Донеччині: пропаганда і брехливі обіцянки

Окупаційна влада ТОТ Донеччини продовжує поширювати наративи про нібито “відновлення” захоплених регіонів та цинічно заявляє про намір “відремонтувати” понад 450 км доріг у 2025 році.

Про це пишуть ЗМІ країни-агресора.

За словами представників окупаційної адміністрації, минулого року в регіоні нібито відремонтували понад 500 км автошляхів. А цього року планові показники мають сягнути не менше 450 км, а в разі збереження темпів — їх обіцяють збільшити.

Так звана окупаційна “адміністрація” також обіцяє приділити більше уваги муніципальним та внутрішньоквартальним дорогам, які потребують серйозного ремонту. Загарбники також кажуть про початок ремонту об’їзної дороги в Макіївці, що має розвантажити головну транспортну артерію міста — Макшоссе.

Джерело: Telegram-канали

Втім, попри заяви про “відновлення”, пропагандисти замовчують, що саме повномасштабне вторгнення Росії в Україну та бойові дії, спровоковані агресором, призвели до руйнування дорожньої інфраструктури в регіоні.

Крім того, окупанти не кажуть, що сам процес так званого “відновлення” має лише дві мети – нарощування військової логістики для продовження агресивної війни і створення корупційних схем для відкатів мільйонів і мільярдів бюджетних коштів

Таким чином, подібні повідомлення зі сторони росіян є не більше ніж спробою приховати реальні наслідки війни, легітимізувати свій контроль над окупованими територіями та заробити грошей на зруйнованих життях українського населення.

Порожні мирні домовленості: чому без реальних гарантій безпеки будь-яке перемир’я втрачає сенс

На початку березня 2025 року світ облетіла новина, що Кремль нібито готовий стати посередником у переговорах між командою президента США Дональда Трампа та Іраном щодо іранської ядерної програми.

В оточенні Трампа вже лунають голоси, буцімто “Москва допоможе Вашингтону досягти компромісу” – і це свідчить про миротворчий потенціал Росії, який, на думку протрампівських консерваторів, можна поширити й на українську кризу. Утім, якщо розглянути питання без чергового піару та порожніх обіцянок, стає зрозуміло: пропоновані “угоди” не наблизять реального припинення вогню в Україні, адже основна перешкода полягає у відсутності надійних гарантій безпеки для Києва.

“Надійність” гарантій: у чому вся складність

Для будь-якого перемир’я, чи то між США й Іраном, чи між Україною та Росією, ключове слово – надійність. Це поняття неодноразово досліджувалося у військовій теорії та теорії ігор, починаючи з робіт американського вченого Томаса Шеллінга, який свого часу розглядав модель “стримування”. На простому прикладі: під час “холодної війни” у Західному Берліні розміщувалася відносно невелика кількість військ США та їхніх союзників, які фізично не могли зупинити величезну армію Варшавського договору. Проте їхня присутність була своєрідним тригером (tripwire): якщо ворог завдасть удару по цих військах, Сполучені Штати відчують зобов’язання відповісти рішуче, аж до повномасштабної конфронтації.

Цей механізм вважається ефективним, коли:

1.Держава, що розгортає тригерні війська, справді готова піти на ескалацію й відреагувати потужно, якщо їх знищать.

2.Вона має достатній військовий потенціал, аби цю ескалацію витримати й перемогти супротивника.

У Західній Європі за часів «холодної війни» американські сили стримували СРСР саме тому, що ніхто не сумнівався у готовності Вашингтона (з усіма його ядерними боєзарядами) відповісти на атаку. Тоді збереження статус-кво в Берліні фактично вважали справою національної честі США. Сьогодні ж, коли йдеться про Україну, ситуація кардинально інша.

Чому гарантії від Трампа не працюють

Багато оглядачів у США кажуть: “Якщо Трамп справді не бажає підтримувати Україну, то чому б не запропонувати їй альтернативні механізми безпеки?” Але річ у тому, що “тригерна” присутність військ Штатів (тобто кілька тисяч американських солдатів на українській землі) Трамп вже фактично виключив. Про це публічно заявляв віце-президент Джей Ді Венс, стверджуючи, що «не розуміє, навіщо ризикувати американськими життями».

Отож, залишається ідея, що “якісь інші країни” Європи нададуть Україні свої війська. Але чи дійсно, наприклад, Франція чи Велика Британія будуть готові ставити свої підрозділи під загрозу прямого зіткнення з Росією, щоб захищати Україну? Особливо з огляду на те, що США можуть відмовитись від обов’язків у разі ескалації. Прецеденти історії (наприклад, безпомічна місія ООН у Боснії на початку 1990-х) доводять, що без американського втручання формат “трипвайра” часто перетворюється на фікцію.

Історичні «порожні обіцянки» та український досвід

Для України ця історія болюча, оскільки вже не раз звучали гучні “гарантії” безпечного майбутнього:

Будапештський меморандум 1994 року, де Україна відмовилася від ядерної зброї в обмін на обіцянки США, Британії та Росії поважати суверенітет і цілісність держави. Росія зрадила цю обіцянку, окупувавши Крим у 2014 році, а Захід відповів лише санкціями, а не військовою допомогою “миттєвого” типу.

Мінські домовленості (I і II) 2014–2015 років, розроблені за участі Німеччини й Франції. Вони так і не забезпечили ні сталого миру, ні реального повернення Донбасу під контроль Києва, що на практиці стало вигідніше Москві, адже залишило на роки “заморожений конфлікт”.

Як справедливо зауважує президент Володимир Зеленський, Україна готова до будь-яких переговорів, але їй потрібні реальні гарантії. Саме тому він вимагає вступу в НАТО як найефективнішої форми захисту. Однак Трамп публічно виключає можливість членства України в НАТО. На додачу й теоретичні “американські миротворці” в нашій державі опинилися під сумнівом.

За таких умов розмови про “швидке припинення вогню” виглядають ілюзорними: якщо Україна не отримає надійних тригерів, то не може покладатися на одну лише “підписану угоду”. І Москва, й Захід вже довели, що розраховувати на їхню чесність без потужних механізмів примусу до миру — справа ризикована.

Висновок: обережно з “порожніми пропозиціями”

Сценарій, де Росія виступає “чесним посередником”, виглядає занадто суперечливим. У контексті України риторика Кремля зведена до звинувачень самого Києва: мовляв, Україна “провокує”, “створює загрозу для росіян”, “тому й змушені були реагувати”. Так само з Іраном Москва діє, керуючись власними вигодами, а не глобальною безпекою.

Як свідчить досвід XX і XXI століть, якщо Україна чи будь-яка інша країна не отримає від Заходу чітких і підкріплених реальними механізмами гарантій (наприклад, розгортання боєздатних міжнародних сил, готових вступати у протистояння, або офіційного вступу до оборонного союзу), будь-які мирні домовленості залишаться паперовою угодою без надійного “трипвайра”. А розмови про “гарну волю” Москви чи то Вашингтона перетворяться на звичайні піар-сюжети, не здатні зупинити нові обстріли і не принесуть довготривалого спокою ані Україні, ані світу.

Україна підписала меморандум із виробником IRIS-T для посилення ППО

Україна уклала важливу угоду з німецькою компанією Diehl Defence, яка виробляє системи протиповітряної оборони IRIS-T.

Про це повідомляє РБК-Україна з посиланням на Міністерство оборони України.

“Захист українського неба та міст — наш пріоритет. Підписана угода відкриває шлях до великих індустріальних проєктів, які дозволять посилити спроможності української протиповітряної оборони”, — наголосив міністр оборони України Рустем Умєров.

За його словами, меморандум передбачає потрійне збільшення постачання ракет та систем ППО, що є важливим кроком на шляху до зміцнення української обороноздатності.

“Дякую Diehl Defence за довіру та готовність до співпраці. Важливо, що провідні світові оборонні компанії роблять крок назустріч Україні. Вільний світ — на нашому боці, і разом ми відкриваємо нові можливості для посилення оборони”, — підкреслив Умєров.

Він також додав, що Міністерство оборони України продовжує активно працювати над розвитком вітчизняного оборонно-промислового комплексу та його інтеграцією в європейську безпекову екосистему.

Підписання меморандуму дозволить значно посилити український повітряний щит та забезпечити додаткове постачання критично важливих оборонних систем.

Під Білим домом розгорнули найбільший прапор України (ФОТО)

У суботу, 8 березня, біля Білого дому у Вашингтоні відбулася масштабна акція на підтримку України, під час якої учасники розгорнули найбільший у світі синьо-жовтий стяг.

Про це повідомляє 24 Канал із посиланням на журналістку “Голосу Америки” Катерину Лісунову та незалежного журналіста і фотографа Алехандро Альвареса.

Акцію організували активісти української діаспори та небайдужі громадяни США під гаслом “Не кидай Україну”. Учасники протесту виступили з вимогою не лише відновити постачання зброї та обмін розвідданими, а й припинити будь-які переговори з російським президентом Володимиром Путіним, якого вони назвали агресором.

Журналістка “Голосу Америки” Катерина Лісунова поділилася відеозаписом з місця події, на якому видно значну кількість протестувальників, що вийшли на підтримку України.

Акція викликала неоднозначну реакцію серед прихильників Дональда Трампа. Зокрема, протрампівський журналіст Нік Сортор поставив під сумнів джерело фінансування акції, запитуючи:

“Хто заплатив за цей ВЕЛИЧЕЗНИЙ український прапор, який сьогодні розгорнули перед Білим домом? Скільки сотень тисяч це коштувало? Я гарантую вам, що мої податкові долари якимось чином фінансували це”, — написав він у соціальних мережах.

Сенатор-республіканець Майк Лі також відреагував на протест, заявивши: “Жодного пенні Україні”.

До критики приєднався і мільярдер Ілон Маск, який закликав запровадити санкції проти десяти найбільших українських олігархів, особливо тих, хто має розкішні маєтки в Монако.

“І це негайно припиниться. Це ключ до головоломки”, – додав Маск.

Раніше посадовець вже заявляв, що у разі припинення роботи системи Starlink лінія фронту України може зруйнуватися, оскільки ця супутникова система є “основою української армії”.