Росiя Архіви - Сторінка 2 з 33

Пекло в Малі: як Росія втрачає Африку через “волків війни”

Posted on 27 Квітня, 20265 Травня, 2026 by Микола Донченко

Останніми днями з Малі приходять тривожні для Кремля новини: повстанці атакували російську військову базу, а серед загиблих опинився міністр оборони країни. Це не просто черговий епізод локального конфлікту в далекій африканській країні. Це системний збій російського впливу, який уже набув регіональних масштабів. Схоже, що Захід нарешті знайшов рецепт боротьби з Кремлем на його ж територіях – тих, де Москва останніми роками активно витісняла французів та американців. І рецепт цей цинічний, але, схоже, дієвий: замість того, щоб підтримувати безпомічних ліберальних інтелектуалів, робити ставку на тих, хто вміє воювати – навіть якщо це фундаменталісти чи етнічні націоналісти. Бо у великій грі, яка розгорнулася за ресурси Африки, гуманітарні ідеології вже давно відійшли на другий план.

Щоб зрозуміти, що відбувається в Малі, треба поглянути на карту ширше. Сьогоднішня ситуація – це дзеркальне відображення того, що сталося раніше в Сирії. Росія зайшла в Сирію в середині 2010-х, врятувала режим Асада від повалення, отримала військові бази в Тартусі та Хмеймімі та закріпилася на Близькому Сході. І що ж? Поступово Захід – насамперед США та їхні союзники – знайшли спосіб вичавити Москву, зробивши ставку на курдські націоналістичні сили та на радикальне угруповання “Хайят Тахрір аш-Шам” (ХТШ). Останнє, до речі, є прямим нащадком сирійського відділення “Аль-Каїди”. Але це не завадило західним партнерам використовувати ХТШ як противагу російсько-іранському блоку. Вчорашні “терористи” стали сьогоднішніми “поміркованими повстанцями”, коли це знадобилося для геополітичних цілей. Результат – російський вплив у Сирії став танути, а бази опинилися під постійною загрозою.

Тепер те саме відбувається в Африці. Малі, Буркіна-Фасо, Нігер – країни так званої “Франсафрики”, де французький вплив десятиліттями був домінуючим, але останніми роками його витіснили російські найманці з “Вагнера” (тепер – “Африканського корпусу”). Місцеві хунти, які прийшли до влади, сподівалися, що Москва дасть їм безпеку та контроль над ресурсами – золотом, ураном. І спочатку так і було. Але в останні місяці ситуація почала змінюватися. Атаки туарегів – націоналістів, які вимагають незалежності півночі Малі – посилилися. До них додалися удари з боку “Джамаат Нусрат аль-Іслам валь-Муслимін” (JNIM) – ще одного відгалуження “Аль-Каїди”, яке активно діє в Сахелі. І ці удари стають дедалі ефективнішими. Збиті гелікоптери, розгромлені бази, знищені російські найманці, а тепер ще й ліквідований малійський міністр оборони – все це виглядає не як розрізнені напади, а як скоординована кампанія.

Хто за цим стоїть? Прямих доказів, звісно, ніхто не пред’являє. Але закономірність надто промовиста. Західні спецслужби, схоже, вирішили кардинально змінити стратегію. Раніше, щоб контролювати периферію, вони робили ставку на “демократичні уряди”, які виникали після “кольорових революцій”. Випускники літніх курсів у Гарварді чи Оксфорді, прозахідні НУОшники – саме вони мали бути надійними менеджерами неоколоніальних інтересів. Але практика показала, що такі еліти нездатні втримати владу. Вони слабкі, корумповані та відірвані від реальності. Як наслідок, їх змітають сувереністи, які потім звертаються по допомогу до Росії чи Китаю. Так було в Малі, так було в Буркіна-Фасо, так було в Нігері.

І тоді Захід вирішив зняти білі рукавички. Оскільки демократичні еліти не здатні воювати, треба знайти тих, хто здатен. І тут на сцену виходять “випускники літніх військових польових лагерів” – націоналістичні та фундаменталістські збройні угруповання. Курди в Сирії, туареги в Малі – це націоналісти. ХТШ в Сирії, JNIM в Малі – це фундаменталісти, прямі спадкоємці “Аль-Каїди”. їм не потрібні грантові дослідження чи політтехнології. їм потрібна зброя, розвіддані та політичне прикриття. І вони отримують це – не публічно, а через треті країни, через приватні військові компанії, через посередників. Бо з’явилася нова реальність: для Заходу прагматичний інтерес безпеки виявився важливішим за права африканців чи сирійців.

Суть цієї стратегії – створити кілька буферів, “волків війни”, які будуть діяти на периферії та сковувати російські та китайські сили. На Близькому Сході – це курдські та ісламістські анклави. У Сахелі – туарегські та джихадистські зони. Вони не є прозахідними в класичному розумінні, вони просто мають спільного ворога – Росію (а також, опосередковано, Китай). А раз ворог мого ворога – мій друг, то чому б не підкинути їм трохи зброї, не передати координати російських баз, не закрити очі на їхні порушення? Це цинічно, але це реальність.

Для місцевого населення Малі чи Нігеру, якщо чесно, мало що змінюється. Золото та уран, як видобувалися чужими компаніями, так і видобуватимуться. Місцеві еліти, як були продажними, так і залишаться. Бідні верстви, як не мали доступу до ресурсів, так і не матимуть. Питання лише в тому, хто саме збиратиме данину – французькі корпорації, російські найманці чи американські приватники. Але в геополітичному сенсі зміни радикальні. Москва втрачає одну позицію за одною. Сирія була першим дзвіночком – після падіння Асада російські бази опинилися під питанням. Тепер Малі стає другим гвоздем у домовину російської африканської експансії. А завтра може бути Буркіна-Фасо, Нігер, Центральноафриканська Республіка. Там, де слабка центральна влада, де є етнічні чи релігійні протиріччя, там Захід отримує можливість грати на полі, яке донедавна належало Москві.

Звісно, ми, в Україні, не можемо повною мірою оцінювати цей процес як однозначне благо. Бо “волки війни”, яких розбуджують сьогодні в Африці, завтра можуть кусатися в інших місцях. І не факт, що європейські політики, які заохочують джихадистів боротися з росіянами, зможуть контролювати своїх протеже. Але тактично для Заходу це спрацьовує: Росія змушена розпорошувати свої сили, втрачає ресурси та престиж. А для нас, українців, будь-яке послаблення Росії на будь-якому театрі – це добре. Нехай вони воюють з туарегами, нехай тонуть в малійських пісках, нехай втрачають гелікоптери та генералів – кожна їхня загибель там наближає нашу перемогу тут. І чи варто засуджувати Захід за цинізм? Можливо, ні. Бо у війні на виживання всі засоби хороші, а особливо ті, що змушують ворога воювати на два, три, чотири фронти одночасно.

“Мама, я в порядку”: Росія використовує полонених українців як зброю пропаганди

Posted on 26 Квітня, 202626 Квітня, 2026 by Микола Донченко

Як ви знаєте, редакція тривалий час моніторить проросійський відеопроєкт “Мама, я в порядку”, який виходить на YouTube-каналі “СМОТРИ” та дублюється на ресурсах, пов’язаних з окупованими територіями. За цей час ми проаналізували десятки випусків. І з кожним новим відео ми демонструємо, що за зворушливою назвою та емоційними дзвінками рідним ховається не турбота про людей, а добре вибудувана пропагандистська історія. Росія перетворила військовополонених на інструмент деморалізації ЗСУ та тиску на українське суспільство. І робить це системно.

Структура кожного випуску є незмінною: спочатку – емоційна історія, що має викликати співчуття та знищити критичне сприйняття. Потім – звинувачення на адресу українського командування в тому, що саме воно винне в полоненні “своїх же солдатів”. Далі – прославляння умов утримання в російському полоні: нібито з бранцями добре поводяться, годують, лікують. І фінальний акорд – прямий заклик до діючих військових ЗСУ здаватися в полон, бо “так ви залишитеся живими і повернетеся до сімей”.

Особливим цинізмом вирізняються спроби Росії надати цьому проєкту рис “легітимності”. З березня 2023 року інтерв’ю з полоненими бере Денис Щербаков, якого подають як “колишнього військовополоненого України, що після обміну добровільно залишився в Росії”. Цей прийом покликаний створити ілюзію, що глядач бачить “свідчення з перших уст” від свого, а не від ворожого пропагандиста. Але насправді Щербаков – просто ще один гвинтик російської інформаційної машини, який надає обличчя злочинній схемі.

В якості прикладу можна розглянути й інші показові кейси. Сергій Гуменчак, житель Миколаєва, був мобілізований у 2022 році. Після поранення в Маріуполі він потрапив у полон. У своєму зверненні він просить президента України: “Пожалійте наших дітей і батьків, вони страждають”. Це щире людське горе, без сумніву. Але Росія використовує цей біль як інструмент – щоб через родичів полонених впливати на владу, щоб викликати в суспільстві відчуття провини перед тими, хто не повернувся, і тим самим послабити волю до опору.

Інший випадок – Мирослав Піпаш, боєць підрозділу “Азов”. У листопаді 2025 року російські пропагандисти оприлюднили відео, в якому змусили полоненого повторювати наративи Кремля про Майдан та події війни. За кадром Піпаш каже, що Україна нібито “нацьковувала армію на людей Донбасу” та вчиняла військові злочини. Але найпоказовішим є те, що для посилення пропагандистського ефекту його примусили роздягтися перед камерою та детально демонструвати татуювання, які пропагандисти подали як «неонацистські», зокрема акцентували увагу на емблемі “Азова” на грудях. Сам полонений у цьому ж інтерв’ю пояснив, що це символ воюючої військової структури, а не прояв неонацизму.

Цей проєкт – не поодиноке явище. Він є частиною російської пропагандистської роботи, що триває щонайменше з 2023 року. Кожен випуск б’є одразу по трьох аудиторіях. По-перше, по діючих бійцях ЗСУ, яким транслюється: “Здавайся – і виживеш. У полоні краще, ніж в окопі”. По-друге, по родичах військовослужбовців у тилу, які, дивлячись на страждання полонених, починають вимагати від влади негайних обмінів або навіть завершення війни. По-третє, по міжнародній аудиторії, для якої формується образ “гуманної Росії, яка піклується про бранців”, та “нелюдяної України, яка кидає своїх солдатів»” Це триєдина мета, і проєкт “Мама, я в порядку” працює на всі три цілі одночасно.

І найсумніше – це працює. Скажімо чесно: ми звикли вважати, що українці не піддаються на російську пропаганду, що ми занадто розумні та свідомі. Але коментарі під цими відео на YouTube, в Telegram і навіть у закритих українських пабліках свідчать про інше. Там регулярно з’являються повідомлення від людей, які пишуть: “Боже, бідні хлопці, їх кинули”, “Наше командування – зрадники”, “Може, й справді краще здатися, ніж гинути за незрозуміло що”. Це не боти, не тролі – це звичайні українці, втомлені війною, перелякані за своїх рідних на фронті. І кожен такий коментар – доказ того, що кремлівська стратегія іноді досягає мети. Ворог б’є не по танках, а по головах. І в деяких головах утворюються тріщини. Саме тому ми повинні говорити про цей відкрито, розбирати механізми й попереджати: не дайте себе ошукати.

Україна, звісно, не може заборонити російські канали. Але вона може робити головне: спростовувати, пояснювати, застерігати. Розповідати, що будь-яка відома інформація про полонених з цих джерел – це сфабрикована або викривлена історія. І, що не менш важливо, нагадувати світові: Росія не просто воює проти ЗСУ, вона воює проти психіки українців. І один з інструментів цієї війни – “Мама, я в порядку”. Ми будемо продовжувати моніторити цей проєкт, аналізувати нові випуски та попереджати про нові пропагандистські атаки. Бо в інформаційній війні мовчати – означає програти.

70% – це не просто цифра: як Україна вплинула на 20-й санкційний пакет ЄС

Posted on 24 Квітня, 202625 Квітня, 2026 by Микола Донченко

22 квітня 2026 року Європейський Союз нарешті затвердив двадцятий пакет санкцій проти Росії. Цього разу рішення ухвалювалося довго, із традиційними суперечками між країнами-членами, але є одна принципова деталь, яка вирізняє цей пакет серед попередніх: 70% обмежень – як секторальних, так і персональних – враховують пропозиції України. Для Києва це не просто дипломатичний успіх, а зміна самої ролі: ми перестали бути прохачами, які просять “додати ще трохи”, і стали співавторами санкційної політики. І хоча пакет не ідеальний, його зміст свідчить про те, що Європа поступово переймає українські підходи до блокування російської економіки. Тому варто детальніше розібрати, що саме увійшло до нового списку обмежень, чому це важливо і над чим нам доведеться працювати далі.

Почнемо з фінансового сектору, який традиційно є однією з найболючіших точок для російської військової машини. До санкційного списку потрапили 20 російських банків, зокрема “Аверс”, “Фора”, “Єврофінанс Моснарбанк”, “Лівобережний”. Підстава – їхня участь у торгівлі на користь військово-промислового комплексу та діяльність на окупованих територіях. Тепер ці установи не зможуть здійснювати транзакції через кореспондентські рахунки в ЄС, що суттєво ускладнить їхню роботу. Але ключовим проривом стало включення до санкцій двох банків із третіх країн – “Керемет” та “Капітал Банк” (ідеться про код А7А5, який, імовірно, означає Киргизстан або іншу країну Центральної Азії). Це важливий прецедент: ЄС уперше поширює тиск на банки за межами своєї юрисдикції, які допомагають Росії обходити обмеження. Також уперше під санкції потрапили токени RUBx та цифровий рубль – адже Росія активно намагалася використовувати криптовалюти та власну цифрову валюту для обходу фінансової блокади. Тепер європейські компанії не зможуть обслуговувати обіг цих активів, що робить схеми ухилення значно дорожчими.

Наступний важливий блок стосується енергетичної інфраструктури. До санкцій ЄС включили два російські порти (Туапсе та Мурманськ) і два іноземні порти, а також сім російських нафтопереробних заводів. Що цікаво, Україна внесла порти до власних санкційних списків ще два роки тому, і тоді це сприймалося як певне “ноу-хау” – адже традиційно санкції застосовуються до компаній, а не до географічних об’єктів. Тепер Європа перейняла цей досвід. Туапсе та Мурманськ є ключовими хабами для експорту нафти, особливо після того, як балтійські порти зазнали ударів українських дронів. Їхнє блокування ускладнює страхування суден, залучення європейських логістичних компаній та доступ до технологій. Поряд із цим ЄС уперше застосував комплексний підхід до так званого «тіньового флоту»: під санкції потрапили 43 танкери, а також реєстратори, страхові компанії та оператори, які обслуговують перевезення російської нафти в обхід цінових обмежень. Такий удар одразу по всій екосистемі змушує власників тіньового флоту щоразу створювати нові юридичні особи, що збільшує витрати та зменшує обсяги перевезень.

Окремої уваги заслуговує обмеження експорту до Киргизстану — під заборону потрапили верстати з числовим програмним керуванням (ЧПУ) та радіообладнання. Причина банальна: ризик їхнього реекспорту до Росії для військових потреб. Це не перший випадок, коли ЄС намагається перекрити “сірі” схеми через країни Центральної Азії, але досі такі обмеження були або загальними, або стосувалися окремих компаній. Тепер під удар потрапляє ціла країна – Киргизстан, через яку, за даними розвідок, проходив значний потік чутливих технологій. Для Бішкека це серйозний сигнал: або ви встановлюєте ефективний контроль на експорт, або втрачаєте доступ до європейського обладнання.

Щодо російського військово-промислового комплексу, то список поповнився Іжевським заводом (виробництво стрілецької зброї, зокрема автоматів Калашникова), Агентством перспективних технологій (ймовірно, займається дронами та роботизацією), а також багатьма китайськими та турецькими виробниками. Це важливий сигнал Пекіну та Анкарі: європейський ринок закривається для тих, хто допомагає Росії обходити санкції. Для турецьких постачальників, які активно торгують з Європою, це суттєвий удар – вони будуть змушені обирати: або ринок ЄС, або російські замовлення. А для китайських компаній, які вже мають обмежений доступ до Європи, це радше політичний сигнал, що ЄС не збирається закривати очі на обхід санкцій.

Ще один важливий блок – секторальні експортні заборони на сировину, яку Росія використовує для виробництва зброї. Під обмеження потрапили кольорові метали (нікель, залізна руда, мідь), металолом кольорових металів (алюміній, нікель, молібден), а також хімікати: гідразин, аміак, гідроксиди натрію та калію, ненасичені ациклічні монокарбонові кислоти. Усі ці матеріали йдуть на виробництво ракетних двигунів, твердого палива, вибухових речовин, корпусів боєприпасів. Аміак, зокрема, є основою для азотної кислоти, без якої неможливе виробництво пороху та тротилу. Саме тому наші удари по аміачних заводах у Череповці (про які ми нещодавно писали) настільки болючі – тепер вони доповнюються санкційним закручуванням гайок. Європа перекриває легальні канали постачання, а наші дрони – фізичні.

Однак, попри значний прогрес, двадцятий пакет не став «ідеальним». За даними Reuters, з нього виключили заборону на морські перевезення російської нафти. Це була одна з ключових вимог України та країн Балтії, але Греція, Кіпр та інші держави з великим танкерним флотом заблокували цю ініціативу. Тому основний удар припадає на портову інфраструктуру та тіньовий флот, а не на сам процес перевезення. Це компроміс, але не повне рішення. Крім того, поза санкціями досі залишаються атомна енергетика (Росатом) та алмази – хоча на алмази вже є обмеження, вони мають дірки. Важливо також, що пакет переважно обмежує майбутні поставки, але не торкається вже укладених контрактів, що дає Росії час для пошуку альтернативних ринків.

Попри це, українська сторона не зупиняється на досягнутому. Спільна робота над наступним, 21-м санкційним пакетом уже почалася. Серед пріоритетів – фінансовий сектор (подальше відключення банків від SWIFT, обмеження на операції з нерухомістю), запобігання потраплянню західних компонентів для виробництва зброї (розширення списку товарів подвійного призначення, посилення контролю через треті країни), протидія російському енергетичному сектору – зокрема повна заборона на перевезення нафти та нафтопродуктів (те, що не вдалося провести зараз, спробують провести наступного разу). А також персональні санкції проти олігархів та патріархів, які роками не потрапляли в санкційні списки -очевидний натяк на Російську православну церкву та близьке до Кремля велике капіталов.

Отже, двадцятий санкційний пакет ЄС демонструє дві головні тенденції. По-перше, санкції стають дедалі більш адресними та технологічними – вони б’ють не по широких секторах, а по конкретних ланцюжках постачання: аміак, верстати, реєстратори суден. По-друге, Європа поступово погоджується на механізми, які раніше вважалися “надто радикальними”: блокування цілих портів як географічних об’єктів, тиск на треті країни (Киргизстан, окремі банки), комплексна атака на тіньовий флот. Те, що 70% рішень враховують пропозиції України, свідчить не просто про довіру – Київ перетворився на повноцінного співавтора санкційної політики. Ще два роки тому наші списки часто ігнорувалися або розглядалися місяцями. Тепер вони лягають в основу пакетів. Звісно, до ідеалу далеко: заборона на морські перевезення не пройшла, багато російських олігархів досі літають приватними літаками до Європи, а атомна галузь РФ не постраждала. Але рух у правильному напрямку очевидний. І головне тепер – не зупинятися, адже наступний пакет може стати ще більш критичним, особливо якщо в ньому нарешті з’явиться повна заборона на морське перевезення російської нафти. Це стало б справжнім “ударом по крапці” для енергетичних доходів Кремля.

Весняна пауза чи зміна ритму: як Україна поступово перехоплює ініціативу у війні

Posted on 20 Квітня, 202627 Квітня, 2026 by Микола Донченко

Станом на другу половину квітня 2026 року події на фронті, у дипломатії та в тилу перестали здаватися розрізненими епізодами. Усе частіше складається враження, що перед нами – не просто окремі успіхи чи невдачі, а цілісна, синхронізована конструкція, де військові дії, політичні рішення та глобальні процеси працюють як єдиний механізм. Звісно, говорити про перелом ще зарано, але певні тенденції, які проявилися за останні тижні, дозволяють припустити: Україна поступово виходить із суто оборонної моделі й починає диктувати противнику свої умови гри. І це відбувається не на одному, а одразу на кількох рівнях.

Почнемо з фронту, де зміни найпомітніші. Росія, як і раніше, робить ставку на кількість: понад сотню бойових зіткнень на добу, хвилі КАБів, безпілотників, постійні штурми по всій лінії. Але ця модель, яка мала б виснажити українську оборону, дедалі частіше дає збій. Прорвати фронт масованими атаками противнику не вдається. Більше того, на окремих ділянках ми самі переходимо до наступальних дій і відновлюємо контроль над територіями. Це означає, що їхня ставка на “м’ясні штурми” знову впирається в нашу здатність адаптуватися швидше, ніж вони нарощують ресурс.

Ключове, що змінилося за останні місяці, – це роль безпілотних систем. Дрони більше не є “допоміжним інструментом”. Вони стали основою нової тактики, де ударні БпЛА, розвідка, артилерія та піхота працюють у єдиній інформаційній сітці. Дроново-штурмові підрозділи – це вже реальність, а не експеримент. Росіяни намагаються копіювати цей підхід, але роблять це безсистемно, шматково, і тому не отримують того синергетичного ефекту, який є в нас. Паралельно завдяки дронам формується другий важливий контур – удари вглиб російської території. Те, що ще рік тому здавалося епізодичним, тепер стало системною роботою. Десятки об’єктів – нафтобази, склади боєприпасів, підприємства ВПК, вузли зв’язку, навіть заводи з виробництва аміаку – отримують ураження на глибині до тисячі кілометрів. Це вже не тактичні акції, а послідовна стратегія зниження спроможності РФ вести війну на дистанції. Фактично вимальовується модель: фронт ми стримуємо, тил противника – поступово руйнуємо. І що довше триває війна, то відчутнішими стають наслідки цих ударів для російської економіки та логістики.

Не менш важливими є зміни в західній підтримці. Рамштайн, пакети на десятки мільярдів, контракти на системи ППО – це вже не політичні жести, а елемент довгострокового планування. Але головне навіть не в обсягах, а в зміні статусу. Україна перестає бути просто “одержувачем допомоги”. Ми дедалі більше інтегруємося в західну оборонну економіку як її повноправний елемент. Спільні виробництва, технологічні альянси, тестування новітніх зразків у реальних бойових умовах – це вже інша роль. Ми стаємо частиною інфраструктури безпеки Заходу, а не просто “форпостом”, який отримує зброю. Фінансово-економічний блок також підтверджує цю тенденцію: дефіцит бюджету залишається контрольованим, джерела фінансування визначені, енергетика поступово переходить до децентралізованої моделі (“енергетичні соти”). Це означає, що розрахунок РФ на швидке економічне виснаження України не спрацював. Так, проблем вистачає, але вони не є критичними, а головне – вони не наростають лавиноподібно.

Попри позитивні моменти, варто визнати, що європейський політичний ландшафт залишається складним. Ситуація з Угорщиною показує, що антиукраїнська риторика часто є інструментом внутрішньої політики, а не стратегічним вибором. Але ризики не зникають – вони стають менш прямолінійними. Нові гравці будуть діяти тихіше, але прагматичніше. Окрема тривога – зростання впливу ультраправих у ключових країнах ЄС. Це системний тренд, який Росія, безсумнівно, намагатиметься використати через інформаційні та політичні канали. Разом із цим Глобальний контекст стає дедалі заплутанішим, тому що конфлікт між США та Іраном вийшов на критичний рівень: переговори про перемир’я тривають паралельно з жорстким силовим тиском та фактичною блокадою. Іран, у свою чергу, демонструє готовність впливати на ключові маршрути через проксі-сили. Це створює прямий зв’язок з війною в Україні – через ціни на енергоносії. Дорожча нафта означає більше ресурсів для РФ. Напруга на Близькому Сході відволікає увагу та ресурси Заходу. Україна та Близький Схід поступово зливаються в єдине стратегічне поле.

Яку загальну картину ми бачимо на середину квітня 2026 року? Росія остаточно перейшла до стратегії виснаження, не маючи перспективи швидкого результату. Україна перебуває у фазі технологічної адаптації та поступового перехоплення ініціативи – не на всій лінії фронту, але на критичних ділянках та в глибині. Захід увійшов у довгу гру з перебудовою оборонної економіки та довгостроковим плануванням. Світ вступає в епоху турбулентності, де український театр воєнних дій є частиною ширшого глобального протистояння. І найголовніше: це вже не війна за території в класичному розумінні. І навіть не війна за виживання в сенсі “нас або їх” Це війна на витривалість систем. Питання вже не в тому, хто сильніший або хто має більше техніки. Питання в тому, чия система – військова, економічна, політична, психологічна – витримає навантаження довше. І поки що українська система демонструє здатність не просто триматися, а й адаптуватися, вчитися, знаходити нестандартні рішення та навіть нав’язувати свою волю супротивнику на окремих напрямках. Чи стане це остаточним переломом – покаже час. Але те, що ми бачимо сьогодні, дозволяє дивитися в майбутнє з обережним, але реальним оптимізмом.

Ізраїль не затримав російське судно з пшеницею всупереч закликам України

Posted on 17 Квітня, 202617 Квітня, 2026 by Іван Засядько

Ізраїль відпустив російське судно ABINSK, яке перевозило пшеницю з тимчасово окупованих територій України. Це сталося попри заклик МЗС України затримати судно.

Про це пише журналіст “Axios” Барак Равід.

Глава МЗС Ізраїлю Гідеон Саар відповів міністру закордонних справ Ізраїлю Андрію Сібізі, що “на жаль, вже занадто пізно, і судно покинуло порт Хайфи, тому зупинити його неможливо”.

За інформацією ЗМІ, Міністерство закордонних справ Ізраїлю було поінформоване про судно, що перевозило вантаж з окупованих територій України, за два тижні до його прибуття в порт Хайфи.

Напередодні в Міністерстві закордонних справ України повідомили, що заздалегідь поінформували Ізраїль про російське судно, яке перевозило продукцію з тимчасово окупованих територій. Українська сторона настійно рекомендувала конфіскувати цю пшеницю.

“Українська сторона завчасно, зокрема 23 березня, інформувала ізраїльських партнерів про судно “ABINSK” та можливе походження вантажу з тимчасово окупованих територій України, а також наголошувала на неприпустимості імпортних операцій із такою продукцією. Були отримані запевнення щодо належного реагування. Водночас викликає занепокоєння, що попри надану інформацію та контакти між сторонами, 12–14 квітня судну було дозволено розвантаження в порту Хайфа”, — йдеться в повідомленні МЗС.

Росія відправила суховантажем ABINSK понад 43 тис тонн українського зерна з тимчасово окупованих територій. 12 квітня цей вантаж прибув до порту Ізраїлю.

“Енергетичні соти”: як Україна перебудовує свою енергосистему під постійними ударами

Posted on 10 Квітня, 202616 Квітня, 2026 by Микола Донченко

Восьмого квітня 2026 року прем’єр-міністр України Денис Шмигаль зробив заяву, яка, по суті, окреслює нову філософію української енергетики. Країна починає створювати мережу так званих “енергетичних сот”. Цей термін, який може здатися черговим бюрократичним нововведенням, насправді означає радикальну зміну підходу до того, як виробляється, розподіляється та захищається електрика в умовах війни, що триває. Ідея полягає у формуванні автономних або напівавтономних кластерів, де критична інфраструктура – лікарні, насосні станції, котельні, системи зв’язку – може працювати навіть тоді, коли центральна мережа виведена з ладу російськими ракетами чи дронами. Простіше кажучи, замість єдиної гігантської системи, яку легко паралізувати одним влучним ударом, Україна створює сотні маленьких “островців безпеки”, здатних жити власним життям у разі блекауту.

Це рішення не виникло на порожньому місці. Воно є прямою відповіддю на три роки систематичних російських атак на енергетичну інфраструктуру. Кожна зима супроводжувалася хвилями ракетних ударів по трансформаторних підстанціях, теплових електростанціях та розподільчих мережах. І хоча українським енергетикам щоразу вдавалося відновити пошкоджене, стало зрозуміло: централізована модель, успадкована ще з радянських часів, є надто вразливою. Один вдалий удар по магістральній підстанції міг залишити без світла цілі області. «Енергетичні соти» покликані змінити цю логіку: чим більше автономних джерел, тим складніше противнику паралізувати країну одним ударом.

Три рівні нової архітектури: від атомних станцій до дахових сонячних панелей

Нова енергетична архітектура, про яку розповів Шмигаль, має три рівні, і кожен із них є критично важливим. Перший рівень – це атомна генерація. Попри всі ризики та страхи, АЕС залишаються фундаментом української енергосистеми, забезпечуючи стабільний базовий рівень виробництва, який неможливо замінити ані сонячними панелями, ані вітряками. Уряд планує й надалі розвивати ядерну енергетику, що означає добудову блоків Хмельницької АЕС та, можливо, будівництво нових. Але атомні станції – це високозахищені об’єкти, які, однак, залишаються потенційними цілями. Тому другий рівень – це гнучкість, балансування та нова генерація. Йдеться про маневрові потужності (газові електростанції, гідроакумулюючі станції), які можна швидко вмикати та вимикати залежно від потреби, а також про накопичувачі енергії – величезні батареї, які зберігають електрику, вироблену вночі, та віддають її вдень, коли споживання зростає. У 2026 році стартує новий конкурс на будівництво до 1,3 гігават нових генеруючих потужностей у найбільш вразливих регіонах: Полтавщині, Сумщині, Харківщині, Чернігівщині, Київщині, Одещині та Дніпрі. Це не випадковість – саме ці області найчастіше потерпають від відключень і найбільше потребують локальних джерел живлення.

Але найцікавішим і, мабуть, найважливішим є третій рівень – локальна автономія. Це когенераційні установки (які одночасно виробляють тепло та електрику), малі газові турбіни, дахові сонячні електростанції, вітряки, твердопаливні котли. Це рівень окремих лікарень, шкіл, водоканалів, житлових кварталів. І саме тут, за словами міністра, потрібна активна залученість місцевої влади. Мер міста чи голова громади має розуміти, що в разі блекауту його лікарня має власний генератор і запас пального, школа може перейти на навчання в укритті з автономним живленням, а котельня здатна гріти багатоповерхівки навіть без центральної електрики. Це важка, копітка робота, яка не дає миттєвих результатів, але саме вона визначатиме, чи зможе країна пережити наступну зиму без масових гуманітарних катастроф.

Виклики, вартість і головна вразливість: чи врятують “соти” без ППО

Цифри, які наводяться, вражають. Ще у лютому Шмигаль заявляв, що загальна потреба у відновленні та модернізації енергетичного сектору на найближчі десять років становить 90,6 мільярда доларів. Це на 34% більше, ніж попередня оцінка збитків. Зростання пояснюється тим, що старі радянські потужності не просто руйнуються – вони фізично застаріли, і відновлювати їх у колишньому вигляді не має сенсу. Потрібно будувати нові, сучасні, ефективніші та, що ключове, захищеніші об’єкти. Де взяти такі гроші в умовах війни – окреме питання. Але вже зараз зрозуміло: значна частина цих коштів має надійти від міжнародних донорів, Європейського Союзу та приватних інвесторів, які бачать в українській енергетиці потенціал для довгострокових вкладень.

Експерти, з якими спілкувалися журналісти, загалом схвально оцінюють нову стратегію, але вказують на її вразливості. Доктор економічних наук, футуролог Андрій Длигач та викладач Києво-Могилянської бізнес-школи Валерий Пекарь ще в березні попереджали, що російські окупанти, ймовірно, змінять тактику. Весною їхніми цілями можуть стати системи водопостачання та транспортна інфраструктура – те, що безпосередньо впливає на здатність людей виживати. А вже влітку, коли спека збільшить споживання електрики для охолодження, ворог може відновити масовані удари по енергетиці. Це означає, що часу на розгортання “енергетичних сот” обмаль. Роботу треба вести паралельно з бойовими діями, що неймовірно ускладнює логістику, монтаж обладнання та його подальше обслуговування.

Показовою є історія Слов’янської теплоелектростанції у місті Миколаївка Донецької області. Через постійні обстріли та загострення ситуації з безпекою станцію вирішили зупинити, аби захистити персонал. Частина працівників залишилася забезпечувати транзит електроенергії та водопостачання, але сама генерація припинилася. Цей випадок – ілюстрація того, що навіть найстійкіша система має межу міцності. І чим більше таких ТЕС зупиниться через безпекову загрозу, тим більшим буде навантаження на ті “соти”, які ще працюють. Тому децентралізація – це не просто технічне рішення, а питання виживання цілих регіонів.

Президент Володимир Зеленський неодноразово пропонував Росії припинити удари по українській енергетиці, але Кремль щоразу ігнорував ці пропозиції або висував нереалістичні умови. Тому сподіватися на те, що ворог змінить тактику з гуманних міркувань, не доводиться. Єдиний вихід – робити власну систему максимально живучою, розосередженою та децентралізованою. “Енергетичні соти” – це не просто чергова програма, це нова філософія: замість того, щоб будувати кілька гігантських електростанцій, які легко вивести з ладу, Україна створює тисячі маленьких джерел живлення, кожне з яких само по собі не є критичним, але разом вони утворюють мережу, яку неможливо зруйнувати одним ударом.

Чи вдасться реалізувати цей план у повному обсязі? Це залежить від багатьох факторів: від наявності фінансів, від швидкості постачання обладнання, від здатності місцевої влади організувати роботу на місцях. Але головне – від того, чи зможе Україна захистити нові об’єкти під час будівництва та після їх введення в експлуатацію. Російські розвідувальні супутники уважно стежать за кожним новим генеруючим майданчиком. І якщо його не захистити системами ППО, він може стати ціллю ще до того, як почне працювати. Тому “енергетичні соти” – це лише половина рішення. Друга половина – це засоби протиповітряної оборони, які дозволять цим сотам вижити. І поки це питання залишається відкритим, будь-які плани залишаються під загрозою. Проте сама логіка децентралізації є беззаперечно правильною. І те, що Україна почала рухатися в цьому напрямку, свідчить про те, що вона вчиться на своїх помилках і будує енергосистему, пристосовану до реалій війни, а не до ідеальних умов мирного часу. Це – єдиний шанс вижити в умовах, коли ворог щодня намагається залишити країну без світла, тепла та води.

Втрати Кремля від атак ЗСУ не перевищують доходів від зростання цін на нафту – Буданов

Posted on 10 Квітня, 2026 by Микола Донченко

Росія використовує зростання світових цін на нафту, спричинене закриттям Ормузької протоки Іраном. Наразі втрати країни-агресора від українських обстрілів, які завдали удару по ворожій нафтовій промисловості, не перевищують доходів від стрибка цін на ресурси.

Про це заявив журналістам глава Офісу президента Кирило Буданов.

За його словами, атаки українських захисників на російські нафтопереробні заводи не можна порівнювати з тим зростанням цін, яке відбулося після ескалації на Близькому Сході, однак вони впливають на нафтогазову промисловість окупантів.

Крім того, глава ОП запевнив, що Київ не може припинити наносити удари по таких об’єктах Кремля доти, доки триває війна.

Буданов також припустив, що повномасштабне вторгнення загарбників може закінчитися незабаром, оскільки обидві сторони прагнуть цього.

Він зазначив, що на відміну від українців росіяни витрачають власні гроші на ведення бойових дій, які обчислюються трильйонами. У зв’язку з цим він припускає, що переговори не затягнуться надовго.

Політик підкреслив, що зараз і Москва, і Київ висувають “максималістські” вимоги щодо припинення вогню, але він переконаний, що в підсумку представники країн зможуть знайти компроміс.

Балтійський рубіж: Україна здатна перекрити нафтовий бюджет Кремля до кінця року

Posted on 30 Березня, 20262 Квітня, 2026 by Микола Донченко

Коли лунають прогнози про можливе завершення війни до кінця 2026 року, вони викликають закономірний скептицизм. Після трьох років виснажливої боротьби, коли оптимістичні очікування не раз розбивалися об реальність окопів, будь-яка розмова про швидке закінчення війни потребує надійних матеріальних підстав. І саме такі підстави ми вбачаємо не в дипломатичних ініціативах, а в систематичних ударах українських безпілотників по ключових об’єктах нафтової інфраструктури Росії – насамперед на Балтиці. Якщо темпи і дальність цих ударів будуть нарощені, російський бюджет втратить здатність фінансувати агресивну війну, і мир стане неминучим незалежно від політичної волі Кремля.

Основним аргументом на користь такого сценарію стали події минулого тижня, коли українські дрони вразили два найбільші нафтові термінали на Балтійському морі – Усть-Лугу та Приморськ. Це не просто чергові атаки на російську інфраструктуру; це цілеспрямована кампанія з перекриття головних артерій, якими надходять кошти до воєнного бюджету РФ. Через ці два порти проходить близько 50% всього морського експорту російської нафти. Усть-Луга – це не лише нафтоперевалочний термінал, а й газовий завод, контейнерний хаб; її потужності дозволяють відвантажувати до 60 млн тонн нафти та нафтопродуктів щорічно. Приморськ, хоч і дещо менший, забезпечував до початку війни близько 15% експорту. Разом вони формували основу західного напрямку російського нафтового експорту після того, як європейські країни відмовилися від трубопровідної нафти.

Значення цих терміналів важко переоцінити. Російський бюджет останніми роками дедалі більше залежить від нафтових доходів. Попри санкції та створення тіньового флоту, фізична інфраструктура залишається вразливою. Саме тому удари по терміналах є набагато ефективнішими за спроби перекрити фінансові потоки через банківські системи: вони б’ють по реальній спроможності завантажити нафту на танкери. За нашими оцінками, повна зупинка роботи Усть-Луги та Приморська може скоротити нафтові доходи Росії на 20-25%. Для бюджету, який і без того зводиться з дефіцитом через військові витрати, це стане ударом, після якого фінансувати агресивну війну на рівні 2025-2026 років стане неможливо.

Але балтійські порти – це лише половина картини. Наступним логічним кроком має стати перехід до систематичних ударів по чорноморських терміналах – насамперед по Шесхарісу та Туапсе. Шесхарис, розташований неподалік Новоросійська, є найбільшим нафтовим терміналом на Чорному морі; через нього проходить близько 30% російського нафтового експорту, зокрема нафта, що відвантажується з Каспійського трубопровідного консорціуму. Туапсе – ключовий порт для відвантаження нафтопродуктів, зокрема дизельного пального, яке йде на експорт до країн Азії та Африки. Якщо українські Сили оборони зможуть завдати системних ударів по цих об’єктах, аналогічних тим, що відбулися на Балтиці, Росія втратить здатність експортувати нафту морським шляхом практично повністю.

Для розуміння механізму впливу таких ударів на хід війни варто нагадати, що нафтові доходи становлять приблизно 30-35% доходів федерального бюджету РФ. Без них Кремль не зможе підтримувати військові витрати, які у 2025–2026 роках сягнули безпрецедентного рівня – понад 30% усіх бюджетних видатків. Скорочення надходжень навіть на 20% означатиме необхідність урізати фінансування армії, або ж вдаватися до емісії, яка спровокує галопуючу інфляцію та соціальну нестабільність. Саме цей фінансовий ахіллес і робить нафтову інфраструктуру головною мішенню, яка наближає завершення війни набагато ефективніше, ніж будь-які дипломатичні зусилля.

Важливо підкреслити, що такий сценарій базується не на вірі в добру волю міжнародних посередників, а на реалістичній оцінці спроможностей українського оборонно-промислового комплексу та його здатності нарощувати дальність і масштаб ударів. Протягом останнього року Україна довела, що може виробляти дрони з дальністю польоту до 1000–1500 км, а також застосовувати їх у комбінованих атаках, насичуючи повітряний простір і долаючи російську ППО. Удари по Усть-Лузі та Приморську засвідчили, що навіть віддалені на понад 800 км цілі вже не є недосяжними. Наступний етап – системна робота по чорноморських портах, які розташовані значно ближче до зони досяжності.

“Гучний сигнал світу”, який останнім часом лунає з уст президента Туреччини Ердогана чи заяви Дональда Трампа про нібито “мирні ініціативи”, не мають вирішального значення. Вони можуть створювати інформаційний фон, але реальний мир настане лише тоді, коли Росія фізично втратить можливість платити за війну. Саме тому головним інструментом наближення миру є не дипломатія, а зброя, здатна перекрити нафтові артерії.

Звісно, такий сценарій не є неминучим. Він залежить від багатьох факторів: від того, чи збережеться темп виробництва далекобійних дронів, чи зможе Україна захистити власну енергетику від відповідних ударів, чи не вдасться Росії швидко відновити пошкоджені термінали. Однак навіть якщо кожен окремий удар виводить з ладу портову інфраструктуру лише на кілька тижнів, накопичувальний ефект може стати критичним. Зрив ритмічності відвантажень, необхідність переорієнтовувати танкери на менш зручні термінали, зростання страховки та логістичних витрат – усе це зменшує чистий прибуток від експорту і підриває стабільність бюджету.

Отже, прогноз про можливе завершення війни до кінця 2026 року, а за сприятливих умов – навіть улітку чи восени, не є надмірним оптимізмом. Він ґрунтується на конкретному аналізі фінансової спроможності агресора та наявності в України інструментів для її підриву. Головна умова – нарощування темпів і дальності ударів по експортних маршрутах. Кожен знищений термінал, кожен виведений з ладу нафтопровід – це ще один крок до того моменту, коли Кремль не зможе набирати нових солдатів, виробляти ракети та дрони, купувати іранські боєприпаси чи північнокорейські снаряди.

Для України цей аналіз має стати дороговказом: головний ворог сьогодні – не окопи на сході, а танкери, що відходять від причалів Усть-Луги, Приморська, Шесхариса. Поки вони вивозять нафту, Москва має гроші на війну. Як тільки цей потік буде перекрито, війна припиниться – незалежно від того, що говорять у Кремлі чи Білому домі. Балтійські удари стали першим серйозним дзвінком. Тепер завдання полягає в тому, щоб зробити цю кампанію системною, масштабною й невідворотною. І тоді, цілком імовірно, до кінця цього року Україна зможе говорити не про черговий етап війни, а про її завершення – не на папері, а в реальності, де гроші вирішують усе.

Цифровий концтабір: в РФ хочуть пускати людей в інтернет лише за паспортом

Posted on 27 Березня, 202627 Березня, 2026 by Микола Донченко

У Росії обговорюють нову ініціативу, яка передбачає доступ до інтернету лише після підтвердження особи за паспортом, що може суттєво посилити цифровий контроль над населенням.

Про це повідомляють російські Telegram-канали.

Джерела зазначають, що відповідну ідею озвучили депутати Державної думи РФ, аргументуючи її необхідністю підвищення безпеки в мережі.

Ініціатори пропозиції кажуть, що така система дозволить ефективніше протидіяти шахрайству та обмежити доступ дітей до небезпечного контенту.

Однак фактично йдеться про подальше посилення державного контролю над цифровим простором, що може призвести до формування системи тотального нагляду та обмеження свободи доступу до інформації для мешканців країни.