Позначка: ЗСУ

Російські війська змогли прорвати українську оборону на Донеччині, просунувшись приблизно на 18 км та перерізавши важливе шосе поблизу Покровська. Для України це тривожний сигнал, адже прорив загрожує ключовим лініям постачання і може розколоти оборону в регіоні. Чому ворогу вдається рухатися швидше і де шукати причини таких успіхів РФ?

Нижче розглядаємо актуальну військово-політичну ситуацію, роль логістики, стан української оборони, ротацію сил, підтримку союзників, можливі прорахунки командування, а також вплив сучасних дронів, авіації та артилерії на перебіг боїв. Аналіз спирається на оцінки незалежних міжнародних та українських військових експертів.

Поточна ситуація та політичний контекст

Російські війська активізували наступальні дії на Донбасі саме напередодні важливих дипломатичних подій. Зокрема, напередодні саміту у серпні 2025 року вони прорвали фронт на покровському напрямку, що збіглося в часі з підготовкою до зустрічі Дональда Трампа і Владіміра Путіна. Аналітики припускають, що Кремль прагне пред’явити будь-які здобутки на полі бою як козир на переговорах – наприклад, повний контроль над Донеччиною. Водночас українські експерти зазначають, що цей наступ РФ готувала давно, а не спонтанно “під зустріч”. Як відзначає військовий аналітик Богдан Мирошніков, росіяни підводили ґрунт для цього прориву місяцями: перекинули частини зі Сумщини, ще навесні захопили дрібні населені пункти (Коптєве, Новоекономічне) для створення плацдармів – хоч ці події лишалися поза увагою публіки. Таким чином, останні успіхи РФ на фронті є результатом довготривалої підготовки та накопичення ресурсів. Кремль планомірно нарощував сили, аби спробувати зламати українську оборону саме зараз, коли світова увага і підтримка ризикують послабшати.

Логістичні чинники та забезпечення

Зосередження сил противника. Однією з головних причин проривів стали величезні ресурси, які Росія кинула на окремі напрямки. На покровському відтинку фронту окупанти сконцентрували понад 100 тисяч солдатів – масштаб угруповання, який речник угруповання військ “Дніпро” порівняв з боями Другої світової війни. Така чисельна перевага дозволяє здійснювати одночасно десятки штурмових груп і охоплювати фронт з різних боків. Зокрема, під Покровськом росіяни наступали одразу з північного сходу і південного заходу, намагаючись взяти місто в напівоточення і відрізати від постачання. Для цього було здійснено захоплення низки сіл та перерізано шосе Добропілля-Краматорськ, що є важливою артерією постачання українських військ у Донбасі. В результаті українська логістика на цьому напрямку ускладнилася – виникла загроза, що угруповання в Покровську і навколишніх містах втратять наземні шляхи забезпечення, повторивши небезпечний сценарій оперативного оточення.

Боєприпаси та перевага в артилерії. Інший логістичний виклик – це забезпечення боєприпасами. Росія за роки війни суттєво наростила власне виробництво боєприпасів, залучила запаси союзників (наприклад, північнокорейські снаряди) і досі має значний артилерійський арсенал. У той час, як Україна залежить від західних поставок, які не завжди встигають за темпом боїв. За оцінками Reuters, попри новий великий пакет військової допомоги США, світовий дефіцит артилерійських снарядів означає, що щонайменше до кінця 2025 року Україна й надалі буде відчувати “снарядний голод” і поступатися Росії в інтенсивності вогню. Хоча Захід і нарощує виробництво, у короткостроковій перспективі росіяни можуть випускати більше боєприпасів, ніж українська армія отримує. В результаті на окремих ділянках ворог створює вогневу перевагу, засипаючи українські позиції мінами та снарядами, що виснажує оборону і полегшує наступ.

Контроль комунікацій та постачання. Росія активно застосовує дрони та диверсійні групи, щоб порушити українську логістику. З початку літнього наступу на Донеччині ворог масовано використовував безпілотники для встановлення вогневого контролю над шляхами підвозу – спостережні БПЛА виявляли колони постачання, після чого артилерія накривала дороги. Навіть після прориву і захоплення ділянки траси росіяни не поспішають атакувати укріплення лоб в лоб – замість цього вони намагаються тримати дорогу під постійним прицільним вогнем, щоб завадити підвезенню боєприпасів і резервів до українських частин на загрозливому напрямку.

Стан української оборони

Фортифікації та їх обходження. За два роки війни Україна створила глибокоешелоновану оборону на сході – так званий “фортифікаційний пояс” міст-фортець (Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка, Покровськ) та мережу окопів, бліндажів, мінних полів і протитанкових ровів у полях . Ця оборонна “стіна” довгий час стримувала просування ворога. Проте останні події показали, що росіяни адаптували свою тактику, аби знизити ефективність наших укріплень. Зокрема, на підступах до Покровська українські інженери збудували потужні оборонні рубежі – протитанкові рови, земляні вали, довготривалі опорні пункти. Але ворог не став штурмувати їх напряму. Натомість російські підрозділи обійшли найбільш укріплені вузли, прориваючись крізь слабші ділянки між ними . Тилові добре укріплені позиції опинилися в оточенні або відрізані від постачання і можуть бути взяті практично без бою, якщо українські війська відійдуть. Солдати попереджають: якщо противник закріпиться на залишених нами фортифікаціях, вибити його звідти буде надзвичайно важко.

“Фронт тріщить”. Оборонні лінії на Донбасі зазнають колосального навантаження. Українські командири визнають, що ситуація на східному фронті погіршилася – два роки безперервних боїв виснажили і війська, і укріплення. Російська артилерія тижнями розбиває лісосмуги та позиції, перетворюючи колись непрохідні гаю на “вирубки” із обгорілих пеньків. Навіть найміцніші укриття не гарантують захисту від надпотужних авіабомб. Зокрема, росіяни все частіше застосовують важкі керовані авіабомби (так звані “плануючі бомби”) масою 500–1500 кг, які скидають з безпечної відстані поза межами української ППО. Ці бомби, оснащені крилами і GPS-наведенням, здатні знищувати навіть укріплені бетонні позиції. За даними української сторони, лише за один тиждень вересня 2024 року росіяни скинули по фронту понад 900 таких бомб. Їхня руйнівна сила призводить до того, що частина раніше неприступних оборонних точок на сході просто “випалені” з повітря і більше не можуть слугувати надійною лінією захисту. Оборона буквально кришиться під ударами авіації та важкої артилерії, якщо у захисників нема чим ефективно збити бомбардувальники чи придушити ворожі батареї.

Втрати і мобілізація. Значні втрати, на жаль, змушують постійно доукомплектовувати підрозділи менш досвідченими бійцями. Багато військовослужбовців першої хвилі 2022 року були поранені чи загинули, тож їх місце займають мобілізовані пізніше солдати, часто з коротким навчанням. Це об’єктивно впливає на стійкість оборони. Скажімо, згаданий боєць Віктор зізнається, що прибув на фронт фактично без бойового досвіду: через чотири місяці після початку війни його мобілізували, тижнями копали окопи на півночі, потім кинули під Бахмут, видали кулемет – і за тиждень він вже був на передовій у Донецькій області. Подібні історії непоодинокі, отож якість поповнення не завжди встигає за потребами фронту.

Брак резервів на критичних напрямках. Коли противник прориває лінію, успіх або провал оборони залежить від наявності резервів для швидкого контрудару. На жаль, у момент прориву під Покровськом українських резервів виявилося замало, щоб миттєво “заткнути дірку”. Як зазначив колишній начальник штабу полку “Азов” Богдан Кротевич, фронт почав “тріщати” саме через нестачу резервів: коли їх не вистачає, неможливо швидко відновити позиції звичними штурмами. Доводиться імпровізувати, перекидати підрозділи з інших ділянок. Генерал Олександр Сирський був змушений екстрено спрямувати додаткові сили на загрозливий напрямок, щойно стало відомо про прорив оборони на стику двох корпусів під Дружківкою. Резерви прибули, але їхній ефект проявиться не одразу. Взагалі, постійна напруга вздовж усієї лінії фронту утруднює створення потужного загального резерву – більшість боєздатних батальйонів вже в боях. Тому українське командування інколи змушене латати прориви “останнім складом” сил, що теж несе ризики.

Моральний дух. Після невдалого літнього контрнаступу 2023 року серед частини особового складу запанували розчарування та втома – ейфорія змінилася реалізмом і розумінням, що війна буде довгою і важкою. Опитування свідчать, що українське суспільство психологічно втомилося від війни, дедалі більше людей хочуть миру через переговори. Хоча бойовий дух армії залишається високим, затягування війни і брак швидких перемог можуть впливати на мотивацію бійців.

Стратегічні помилки чи зміни в підходах

Тактика РФ: від “м’ясних штурмів” до маневрених груп. Однією з суттєвих змін, що дозволила росіянам досягати результатів, стала еволюція їхньої тактики. Якщо під Бахмутом чи Вугледаром у 2022–2023 роках противник діяв “в лоб”, посилаючи хвилі піхоти та техніки і зазнаючи гігантських втрат, то тепер такого стилю значно менше. Після невдач російські генерали зробили висновки. Як зазначає кореспондент BBC Абдуjalil Abdurasulov, нині по всьому Донбасу росіяни замість масованих атак невеликими силами беруть числом спроб: висувають вперед маленькі штурмові групи (5–10 осіб) з різних напрямків одночасно. Багато таких груп гине, але зрештою якійсь одній вдається “просочитися” до окопів, особливо якщо захисники виснажені. Цим способом ворог почав захоплювати приблизно по одному населеному пункту на день на окремих відрізках фронту, хоч ціною і величезних втрат. В хід ідуть мотоколяски, мотоцикли, цивільні пікапи та навіть електросамокати – будь-що, аби швидко довезти малу групу піхоти ближче до позицій під прикриттям складок місцевості. Досягнувши українських окопів, такі групи можуть на короткий час закріпитися.

Прорахунки і проігноровані сигнали. Військові аналітики в Україні відверто вказують і на помилки українського командування, що могли сприяти ворожим проривам. Зокрема, Станіслав Бунятов (позивний “Осман”), офіцер ЗСУ, коментуючи ситуацію під Дружківкою, зазначив: можливий російський прорив став наслідком нетверезої оцінки власних сил і можливостей ворога. За його словами, ворог не виник нізвідки і не пробиває оборону раптово – передумови накопичувалися давно: удари по стику позицій, ознаки підготовки наступу були помітні, але на них вчасно не відреагували. Інакше кажучи, командування пропустило момент, коли треба було посилити саме цю ділянку, що дозволило росіянам успішно вдарити на межі між двома українськими корпусами. Бунятов критикує і явище показового заспокоєння, “політику брехні про нібито контрольовану ситуацію”: коли наголошували, що все під контролем, хоча реальні дані свідчили про небезпеку. Така самоуспокоєність могла призвести до того, що захисників на критичному напрямку виявилося менше, ніж вимагала обстановка, а реагування запізнилося. Це не провина окремої бригади, підкреслює офіцер, а системна проблема в управлінні, яку ворог майстерно використав .

Інший фактор – певний розрив у управлінні військами. Той же аналітик Мирошніков звертає увагу, що перед російським проривом відбувалася реорганізація українського командування на тому напрямку: змінювалась структура управління (передача контролю від оперативно-тактичного угруповання на рівень корпусу). У такі моменти завжди є ризик плутанини, і, за словами експерта, це створило “хаос в керуванні”, яким негайно скористався ворог. Поки нове командування повністю освоїлось, росіяни вже прорвали стики відповідальності.

Висновки

Останні успіхи РФ на фронті – це наслідок поєднання багатьох факторів. Ворог використав свою чисельну перевагу та логістичну підготовку, щоб нав’язати українській армії виснажливі бої на вигідних для себе умовах. Росіяни кинули величезні сили і ресурси, перейшли до тактики дрібних, мобільних груп, підтриманих тотальним застосуванням дронів, артилерії та авіабомб. Українська оборона, хоч і міцна, в окремих місцях дала тріщину під цим тиском – позначилися і об’єктивні чинники (нестача боєприпасів, втома військ, затримки з технікою), і певні помилки в оцінці загроз.

У підсумку, прориви фронту, які російська армія здійснила останнім часом, стали можливими через сукупність військово-політичних причин: від стратегічної ставки Кремля на затяжну війну до обмеженості українських ресурсів і окремих прорахунків у обороні. Це тривожний сигнал, але не вирок. Ключовим питанням залишається, як довго Україна, менша чисельно і поки що гірше забезпечена, зможе витримувати такий натиск і чи встигне світ надати їй достатньо підтримки, щоб переломити ситуацію.

Станом на ранок суботи, 9 серпня, у ЗМІ вималювався приблизний контур проєкту мирних домовленостей щодо України, яких можуть досягти Дональд Трамп і Володимир Путін на своїй зустрічі 15 серпня в штаті Аляска (США).

Офіційно ця інформація не підтверджена, її достовірність невідома, але численні публікації на Заході окреслюють такий план завершення війни:

— Виведення українських військ з Донбасу: Україна має відвести всі свої війська з території Донецької та Луганської областей, фактично залишивши весь Донбас під контролем Росії. Іншими словами, Київ повинен відмовитися від частин Донбасу, які наразі ще контролюються українською армією, і передати їх без бою Москві. Це стосується приблизно 2,6 тис квадратних миль території (близько чверті Донецької області), які зараз залишаються під українським прапором. Включно з цим пунктом Росія, за даними ЗМІ, наполягає і на міжнародному визнанні її контролю над Кримом.

— Припинення вогню на півдні: У Херсонській та Запорізькій областях пропонується припинити бойові дії по фактичній лінії фронту. Під контролем Росії залишаться всі території, захоплені нею на цей момент, зокрема і Запорізька АЕС. Натомість подальший наступ на підконтрольні Україні райони цих двох областей зупиняється. Тобто фронт фіксується там, де він є на день угоди, без вигнання росіян з Херсонщини чи Запоріжжя, але й без подальшого просування РФ углиб цих регіонів.

— Часткове повернення інших територій Україні: За деякими даними, обговорюється, що Росія може “в обмін” повернути Україні захоплені нею прикордонні території на півночі – окремі невеликі ділянки Сумської та Харківської областей. Однак площа та значення цих районів непорівнянні з масштабами Донбасу, який має віддати Україна.ф

— Відмова України від НАТО і обмеження військових сил: Як повідомляє Financial Times, у проєкті фігурує умова, за якою Україна офіційно відмовляється від планів вступу до НАТО і погоджується на певні обмеження у військовій сфері. Тобто Україна мала б закріпити свій нейтральний статус поза блоками. Окрім того, можуть прописуватися ліміти на чисельність або озброєння української армії, аби заспокоїти Кремль.

Реакція Зеленського та зміна стратегії Вашингтона

Коли перші повідомлення про можливу “формулу Аляски” поширилися інформаційним простором, українська влада певний час зберігала мовчання. Західні медіа написали, що спецпредставник США Стів Уіткофф ще 6 серпня у Москві довів до відома Кремля позицію Трампа, а також повідомив у Київ вимоги Путіна щодо Донеччини. Лише вранці 9 серпня Зеленський оприлюднив офіційну позицію: Україна не передаватиме свої території Росії і жодних рішень про неї без неї не визнає. Президент нагадав про конституційну норму, що будь-які зміни території мають схвалюватися на всеукраїнському референдумі, і дав зрозуміти, що не збирається від цього відступати. Водночас Зеленський зазначив, що прагне виробити з Трампом “реальний план миру” – тобто іншими словами, спробує переконати американського лідера відмовитися від пункту про передачу Донбасу Росії та знайти інші шляхи до припинення війни.

Однак варто розуміти, що переконати Трампа кардинально змінити вже узгоджені з Путіним умови буде надзвичайно складно. По-перше, президент США надто багато поставив на ці переговори і розраховує досягти швидкого миру, яким зможе похвалитися як дипломатичною перемогою. Він навряд чи захоче в останній момент ламати домовленості, ризикуючи зірвати увесь процес. По-друге, Путін не залишив цю угоду в таємниці – він уже обзвонив лідерів багатьох країн, у тому числі Китаю та Індії, та проінформував їх про попередні домовленості. Якщо тепер Вашингтон дасть задній хід, це вдарить по репутації США в очах цих впливових держав.

Нарешті, головне: у Трампа фактично немає реальних важелів, щоб змусити Путіна піти на інший варіант (скажімо, просто припинити вогонь по поточній лінії фронту без додаткових умов). Це наочно продемонструвала історія з “10-денним ультиматумом”. Нагадаємо, що наприкінці липня Трамп вимагав від Москви припинити бойові дії до 8 серпня, пригрозивши інакше запровадити 100% мито для країн, які купують російську нафту. Фактично це мало вдарити по основних партнерах РФ – Китаю, Індії, а також інших великих імпортерів. Але цей шантаж не спрацював: Пекін і Нью-Делі відкрито відмовилися згортати співпрацю з Москвою і заявили, що продовжать купувати її енергоносії, незважаючи на американські погрози. Трамп не зміг змусити Китай, Індію та Бразилію відмовитися від російської нафти.  Схоже, ціною такого компромісу і стала згода Вашингтона на головну умову Кремля – передачу Росії всієї території Донецької області.

Чому така угода може бути не найгіршою для України?

На перший погляд, описані умови – це майже капітуляція, адже Україну фактично схиляють добровільно відмовитися від частини своєї суверенної території, яку вона досі обороняє, в обмін на примарне перемир’я. Недарма впливові медіа називають можливий саміт Трампа і Путіна “повільною поразкою України” , а пропозицію віддати Донбас – сценарієм, де всі виграші дістаються Москві. В Києві ідею полишити решту Донецької і Луганської областей в обмін на мир зустріли з цілком зрозумілим жахом. Проте якщо поглянути тверезо на стратегічну ситуацію, дехто може зробити парадоксальний висновок: можливо, така угода і не буде найгіршим варіантом для України. Ось декілька причин, чому вимушений компроміс зараз може виявитися менш поганим, ніж нескінченна війна з надією на недосяжну перемогу:

— Росія має стратегічну перевагу в ресурсах. Війна перейшла у фазу затяжного виснаження, і переможцем у ній зрештою стане той, хто зможе задіяти більше ресурсів – людських, промислових, фінансових. На папері Захід володіє колосальними сукупними ресурсами, здатними перевершити російські, але на практиці далеко не всі ці резерви спрямовуються на підтримку України. Натомість Росія кинула проти України армію чисельністю в кілька разів більшою за українську, і за потреби може мобілізувати ще. Населення РФ перевищує українське вчетверо, що дає Кремлю глибший резерв для поповнення війська. Попри величезні втрати, Москва продовжує вербувати добровольців та знаходити союзників, навіть залучила найманців з Північної Кореї. Україна ж після півтора року важких боїв відчуває дедалі більший брак людських ресурсів – мобілізаційний резерв вичерпується, дедалі важче компенсувати втрати досвідчених бійців, спостерігається падіння мотивації на тлі високих втрат.

— Висока імовірність втрати Донбасу у випадку затяжної війни. З урахуванням згаданого дисбалансу, існує реальний ризик, що продовження бойових дій призведе до поступової втрати Україною тих територій Донбасу, які вона ще контролює – навіть без жодної угоди. Інакше кажучи, якщо війна триватиме кілька років за поточних тенденцій, то Росія, можливо, і так силою захопить решту Донеччини та Луганщини, тільки ціною значно більшої крові. Вже зараз ситуація на фронті складна: Москва після перегрупування і мобілізації знову перейшла в наступ. За даними розвідок, російські війська близькі до оточення кількох важливих міст на Донеччині – зокрема Покровська та Костянтинівки – вже в найближчі тижні. Якщо їх доведеться залишати під натиском ворога, то чи не розумніше зробити це зараз політичним рішенням, зберігши життя тисяч українських солдатів та цивільних? Зрештою, оборона решти Донбасу (Краматорська, Слов’янська тощо) обіцяє бути надзвичайно важкою і кривавою. Ці міста густо населені, там досі мешкають десятки тисяч людей. Росія була б у захваті, якби українці евакуювалися і дозволили їй зайти туди без бою – і саме такий сценарій по суті пропонується умовами угоди. Так, це втрата території, але, можливо, уникнення масштабного міського побоїща і оточення – менше зло. Брутально кажучи, Україна, погодившись на угоду, віддає території, які в військовому плані може не втримати у довгостроковій перспективі, але натомість зберігає свою армію від розгрому на цих рубежах та виграє час.

— Обмеженість підтримки Заходу і небажання прямої конфронтації з Кремлем. На початку війни західні союзники заявляли про непохитну підтримку України “стільки, скільки потрібно”. Однак на практиці ця підтримка має межі. Жодна країна НАТО так і не погодилася відправити свої війська воювати за Україну чи закрити її небо від російських ракет – аби не провокувати пряму війну з ядерною Росією. Постачання новітнього озброєння постійно відбувалося із запізненням і після довгих дебатів. Боязнь ескалації з боку США і Європи досі стримує їх від радикальних кроків, яких вимагала б повна перемога над РФ. Сам Трамп під час свого нинішнього керівництва явно не готовий іти на відкрите протистояння з Путіним – навпаки, він шукає спосіб завершити конфлікт без продовження санкційного та військового тиску. Якщо навіть жорсткий ультиматум Вашингтона щодо ембарго на російську нафту не змусив Москву відступити , то годі сподіватися, що Захід зможе швидко й мирно примусити Кремль до капітуляції.

Таким чином, Україні не варто розраховувати, що хтось зі сторони силою змусить Росію піти з Донбасу. А враховуючи, що попереду в США вибори і в Європі теж зростає втома від війни, підтримка союзників може поступово слабшати. Уже тепер соціологія показує, що українське суспільство починає усвідомлювати цю реальність: частка українців, які вважають за потрібне продовжувати боротьбу до повної перемоги, обвалилася з 73% у 2022 році до лише 24% у 2025-му. Натомість 69% опитаних українців тепер підтримують ідею переговорів про завершення війни якнайшвидше. Західні країни теж все активніше шукають шляхів якщо не до справедливого миру, то хоча б до перемир’я, щоб зупинити бойню. В таких умовах позиція “воювати до кінця” може виявитися нежиттєздатною, якщо для цього не буде ні внутрішніх ресурсів, ні достатньої зовнішньої допомоги.

— Мир на прийнятних умовах зараз – краще, ніж мир на гірших умовах потім. Слід пам’ятати, що будь-яке перемир’я чи мирна угода – це не кінець історії, а лише новий її етап. Якщо Україні вдасться наразі виторгувати у США і Європи прийнятні умови (хай навіть ціною поступок), вона збереже державність і більшу частину території, отримає перепочинок для економіки та можливість укріпитися. Призупинення війни вже зараз збереже тисячі життів і дасть країні шанс на відбудову. Навіть якщо Донбас на деякий час відійде під контроль РФ, Україна залишиться незалежною державою з чіткими міжнародно визнаними кордонами (хоч і меншими) та зможе будувати нову армію за західними стандартами, інтегруватися в ЄС, проводити реформи. Натомість продовження війни без світла в кінці тунелю загрожує повною руїною, виснаженням людських і матеріальних ресурсів, стагнацією економіки, відпливом мільйонів громадян за кордон. У найгіршому випадку затягування конфлікту може привести до ще більших територіальних втрат і ще гірших умов капітуляції в майбутньому, коли Україна буде занадто ослабленою, щоб диктувати щось на переговорах. Тож, як не прикро це звучить, але погодившись на важкий компроміс зараз, Україна може уникнути катастрофічного компромісу потім. Навіть у випадку “замороженого” конфлікту за корейським сценарієм, коли бойові дії припиняються, а політична суперечка залишається невирішеною, це дасть змогу виграти час і шанс змінити баланс сил у майбутньому.

Висновок

У підсумку Україна опинилася перед жорсткою дилемою. З одного боку, погодитися на нав’язаний мир означає поступитися принципами і підірвати віру суспільства у справедливість жертви, принесеної за останні роки. З іншого – відмова від компромісу загрожує залишити Київ сам на сам із ворогом, який перевершує його за чисельністю і не гребує нічим заради своєї мети. Проте, як не парадоксально, саме цей мир може виявитися кращим за продовження війни на виснаження без перспектив перемоги. Якщо Захід не готовий піти на пряму конфронтацію з Кремлем, а ресурси Росії перевершують українські, то стратегічно в Україні залишається не так багато варіантів. Домовленість, за якої зберігається життя тисяч захисників і цивільних, зберігається незалежність країни (хай і в дещо менших межах) і є шанс отримати паузу для переозброєння – можливо, не така вже й “погана угода” у тих сумних реаліях, які маємо на середину 2025 року. Українське керівництво, звісно, робитиме все, щоб покращити стартові умови на переговорах і не допустити реалізації найгіршого сценарію. Але тверезий аналіз підказує: якщо альтернативою є повільна поразка і втрата ще більшого, то краще вже погодитися на важкий компроміс зараз, аби врятувати державу й підготуватися до нових викликів у майбутньому.