В українському інформаційному просторі історія навколо журналіста і блогера Володимира Золкіна вийшла далеко за межі обговорення однієї медійної персони. Публічний резонанс навколо нього сформувався не стільки через його професійну діяльність, скільки через сукупність претензій, які почали лунати в медіа, соцмережах і політичному середовищі. У центрі уваги опинилися одразу кілька тем: бронювання від мобілізації, кримінальне минуле, походження статків родини, своєчасність сплати податків, а також політична лояльність і публічна риторика самого блогера.
Поштовхом до скандалу стала заява народного депутата Ярослава Железняка, який оприлюднив інформацію про те, що Золкін має бронь від мобілізації і нібито закріплений не за якоюсь цивільною установою, а безпосередньо за Головним управлінням розвідки Міністерства оборони. В умовах повномасштабної війни сама тема бронювання викликає в суспільстві особливо гостру реакцію. Для багатьох українців це не просто формальний статус, а питання справедливості: хто і на яких підставах отримує відстрочку, коли тисячі людей воюють, проходять мобілізацію або живуть у постійному очікуванні повістки.
Саме тому перший блок претензій до Золкіна стосується не просто факту можливої броні, а обставин її отримання. У публічному просторі почали ставити питання, чи дійсно блогер перебуває на спеціальному військовому обліку і чи є законними підстави для такого статусу. Ситуацію загострили повідомлення про те, що Міністерство оборони офіційно не підтверджувало ухвалення відповідного рішення, а СБУ також не визнавала його належності до свого запасу. Водночас у публікаціях та з посиланням на джерела в силових структурах звучала інша версія – що Золкін справді закріплений за ГУР. Саме ця суперечність і створила ефект недовіри: суспільство побачило не прозору процедуру, а плутанину, яка лише посилила підозри щодо привілейованого статусу.
Другий, не менш гострий аспект скандалу пов’язаний із кримінальним минулим блогера, про яке знову почали активно згадувати після появи теми з бронюванням. Йдеться про події 11 липня 2010 року в селі Петропавлівська Борщагівка, де, за матеріалами справи, молодий Золкін разом із знайомим до смерті побив чоловіка під час побутового конфлікту через нібито викрадений годинник. Суд визнав його винним, і він відбув покарання у місцях позбавлення волі. Формально після відбуття строку людина має право повернутися до нормального життя, і це гарантується законом. Однак у цьому випадку резонанс виник через інше: в публічному просторі поставили питання, наскільки прийнятною для суспільства є ситуація, коли людина з такою біографією може бути пов’язана зі структурами військової розвідки або отримувати статус, який фактично звільняє її від мобілізаційного тиску.
Окремий сплеск обурення викликала не лише сама інформація про бронь, а й реакція Золкіна на претензії з цього приводу. В одному з ефірів, відповідаючи на заклики долучитися до війська або пояснити власний статус, він емоційно відреагував фразою: “Ну навіщо це писати? Ну що, й***і якісь чи що?”. Саме ця репліка широко розійшлася соцмережами і стала своєрідним символом усієї історії. Для частини аудиторії обурливим виявився не лише зміст відповіді, а й сам тон – з матом, роздратуванням і демонстративною зневагою до теми, яка для величезної кількості українців є болючою і буквально пов’язаною з життям та смертю. Сам Золкін при цьому наголошував, що добровольцем може стати будь-хто і що йому незрозуміло, чому люди акцентують увагу саме на ньому. Саме це критики й назвали спробою перевести увагу з конкретного питання про його статус на абстрактну тезу про свободу вибору.
Якби публічна дискусія обмежилася лише питанням бронювання, скандал, імовірно, залишився б у площині моральної оцінки. Однак далі історія отримала фінансовий вимір. Після того як постать Золкіна опинилася під пильною увагою, в медіа та соцмережах почали аналізувати відкриті державні реєстри. У центрі уваги опинилася дата реєстрації його фізичної особи-підприємця – 24 вересня 2025 року. Саме цей факт став одним із ключових аргументів критиків, які звернули увагу, що оформлення підприємницької діяльності відбулося вже після того, як родина блогера, за даними з відкритих джерел, придбала низку дорогих активів.
Зокрема, у лютому 2023 року дружина Золкіна стала власницею автомобіля Hyundai Tucson 2021 року випуску. У березні 2024 року вона ж придбала Nissan Qashqai 2023 року випуску. У листопаді 2024 року донька блогера отримала у власність квартиру площею 41 квадратний метр у передмісті Києва. А вже після реєстрації ФОП, у жовтні 2025 року, сам Володимир Золкін придбав BMW X5 2024 року випуску. У сукупності ця хронологія і стала предметом публічних підозр. Критики не стверджують автоматично, що саме походження цих коштів є незаконним, але ставлять питання: якщо значні покупки відбувалися до появи офіційного податкового статусу, то з яких саме задекларованих доходів вони фінансувалися і чи сплачувалися з них податки належним чином.
Саме цей момент став однією з головних причин резонансу. Для суспільства проблема не лише в наявності майна як такого. В умовах війни особливо болісно сприймається ситуація, коли публічна особа, яка активно працює в медійному просторі, потенційно заробляє на рекламі, ефірах та публічності, але водночас питання про офіційні доходи, ФОП і податки виникають лише після того, як суспільна увага прикипає до її статків. Захисники Золкіна можуть припускати, що кошти на майно могли походити з позик, подарунків, сімейних заощаджень або інших джерел. Однак сам факт того, що реєстрація підприємницької діяльності відбулася лише 24 вересня 2025 року, тоді як Hyundai Tucson 2021 року був придбаний ще у лютому 2023-го, Nissan Qashqai 2023 року – у березні 2024-го, а квартира площею 41 квадратний метр у передмісті Києва оформлена на доньку в листопаді 2024-го, породив питання про своєчасність декларування доходів і потребу в перевірці з боку податкових органів.
Третій великий блок претензій стосується політичної заангажованості Золкіна. Ярослав Железняк прямо назвав його частиною так званого “пулу Банкової” – кола медійників, яких пов’язують із лояльністю до Офісу президента. Саме в цьому контексті почали аналізувати не лише його загальну риторику, а й конкретні публічні виступи. Найбільше уваги привернула позиція Золкіна у скандалі навколо бізнесмена Тімура Міндіча, співвласника студії “Квартал 95”, ім’я якого почало активно обговорюватися на тлі історії з так званими “плівками Міндіча”. У цій ситуації блогер не просто висловив сумнів щодо окремих тверджень – він фактично почав просувати версію про те, що сам скандал є елементом інформаційної кампанії, за якою стоять олігархічні та політичні групи, пов’язані з Петром Порошенком, Дмитром Фірташем і Вадимом Новінським.
Окремо обговорювалися й його заяви на адресу Національного антикорупційного бюро. Золкін звинувачував НАБУ у вибірковості, піарі на обшуках і нездатності доводити до суду ключові справи, зокрема згадував Burisma як приклад резонансної історії, яка, на його думку, не отримала належного процесуального завершення. Саме тут критики побачили ще одну причину для суспільної підозри: на момент цих заяв в Україні вже тривало публічне напруження навколо антикорупційної інфраструктури, її повноважень, кадрових рішень та стосунків із Банковою. Тому виступи Золкіна багато хто сприйняв не як нейтральну оцінку блогера, а як риторику, що об’єктивно лягає в логіку дискредитації НАБУ і захисту інтересів чинної влади та пов’язаних із нею осіб.
Таким чином, резонанс навколо Володимира Золкіна пояснюється не одним окремим епізодом, а поєднанням кількох дуже чутливих для воєнного суспільства тем. З одного боку, йдеться про можливу бронь від мобілізації через ГУР на тлі суперечливих офіційних сигналів і згадок про кримінальне минуле. З іншого – про питання до фінансової прозорості після появи у відкритих реєстрах інформації про автівки та квадратні метри, придбані родиною до або майже одразу після оформлення ФОП. З третього боку – про його власні публічні висловлювання на адресу українців, а також про позицію в політичних і антикорупційних скандалах.
Саме тому ця історія стала значно більшою, ніж просто конфлікт навколо одного блогера. Для частини суспільства кейс Золкіна став символом ширшої проблеми: коли в одній точці поєднуються можливі привілеї під час війни, питання до джерел доходів, дорогі автівки й нерухомість, запізніле оформлення податкового статусу, різка реакція з матами на суспільні претензії та публічна риторика, яку сприймають як політично вмотивовану. І саме неясність відповідей на всі ці питання зробила історію настільки резонансною.
